Едуард Омельченко: «Моя зброя – підготовлені собаки». Історія кінолога з Межової, який тренує собак для пошуково-рятувальних операцій

27 Березня, 2024 Golred

Учасник трьох чемпіонатів світу (Франція, Словенія, Австрія), призер міжнародних змагань, кандидат в майстри спорту по багатоборству, суддя міжнародної категорії по робочих якостях собак…

Це все про нашого земляка, керівника Межівського відділення Центрального клубу власників німецької вівчарки України (WUSV), керівника Центру спортивно-прикладної кінології «Колізей» Едуарда Омельченка.

Але, від початку повномасштабного вторгнення росії пріоритети змінились…

Коли країна воює, бореться за своє існування – спорт відійшов на другий план.

Сьогодні кінолог з Межової на волонтерських засадах долучається до пошуково – рятувального кінологічного загону «Антарєс» з міста Павлоград, волонтерить і навіть виготовляє окопні свічки.

У квітні 2023-го Едуард втратив брата – Сергія, який у складі 93-ї бригади «Холодний Яр» боронив місто Бахмут…

Моя зброя – підготовлені собаки

До війни «Колізей» на системній основі працював як розплідник службових собак всеукраїнського і навіть, світового рівня. Центр має відповідні сертифікати, які дають право на розведення німецької вівчарки робочих ліній.

Багато років поспіль у Межовій, завдяки Едуарду, на системній основі проводились змагання під егідою Центрального клубу власників німецької вівчарки в Україні та Всесвітньої організації власників німецької вівчарки (WUSV).

– Вторгнення російської федерації в Україну змінило життя кожного українця. Сотні тисяч чоловіків та жінок стали на захист держави. Тисячі й тисячі – волонтерять. Кожен наближає перемогу по мірі сил та можливостей. Тож і я поставив собі питання: чим можу бути корисним країні? – говорить Едуард і продовжує …

– Або давайте скажемо простіше – «Колізей» має підготовлених собак. Вони – моя зброя… І є величезне бажання бути корисним.

Але, на жаль, ми виявились не затребувані ані в правоохоронних органах, ані для ДСНС. На рівні держави з цим дуже складно…

Тому і обрав абсолютно новий для себе напрямок роботи – пошуково-рятувальний. Робимо, як кажуть, перші, але впевнені кроки…

«Антарєс»

З квітня 2022-го Едуард Омельченко на волонтерських засадах долучився до відомого в Україні Павлоградського пошуково – рятувального кінологічного загону “Антарєс”. Працює разом із своїми вихованцями: Нера Лас Хатхі, Зор Лас Хатхі, і Люк із Колізея.

На тренування їздить за сто кілометрів і вже має досвід участі у пошукових операціях.

Кінолог відверто говорить, що у цьому напрямку кінологічної роботи – він лише на початку шляху.

Разом з тим, дуже тепло відгукується про «Антарєс» та керівника загону – Ларису Борисенко. Відзначає її професіоналізм та інколи навіть жертовність в ім’я своєї справи.

Він розповів, що пані Лариса отримала важке поранення під час пошукової роботи на деокупованій Харківщині (Ізюмщина), коли пошуковці натрапили на розтяжку від окупантів.

Відомо, що «Антарєс» сьогодні працює зі Збройними Силами України в рамках програми «На щиті», а також здійснює пошуково-рятувальні операції по всій Україні.

За 15 років існування загону, його тварини знайшли майже 400 людей…

– До речі, «Антарес», якщо я не помиляюсь єдині в Україні, хто спеціалізується на пошуку загиблих», – коментує Едуард. – Щоб ви розуміли – це все волонтери, з власними вихованцями, які мають велике бажання бути корисними.

Відзначу, що серед колег є сильні спеціалісти, відповідно, сильні собаки у професійному плані.

Я наважився запропонувати свої послуги , оскільки розумію, що наші вихованці вже мають певну базу. Про результати говорити зарано, але ми швидко вчимося.

Через три місяці тренувань – Едуард вирушив на перші пошуки зниклої людини у Жовтих Водах. Сьогодні на його рахунку вже близько 20 рятувально – пошукових операцій. Серед них і пошукові операції після терористичних ударів росіян по українських містах: Запоріжжя (зруйнований під’їзд пятиповерхівки): Покровськ, Селідово, Новогродівка, Краматорськ, Покровськ, Мирноград.

Іще про причини:

Перші місяці війни, включив телевізор і побачив, як кінологи працюють на завалах багатоповерхівки і спитав себе: “А чому – ні?
На початку вторгнення безвісти зник мій добрий знайомий, товариш, захисник України Сергій Мотрій…
Не знаю який зв’язок, але чомусь подумалось, що пошук людей сьогодні – дуже важлива справа…

Нера, Зор та Люк…

Це його вихованці: Нера Лас Хатхі, Зор Лас Хатхі, і Люк із Колізея.

Під час нашої розмови, яка проходила на тренувальному майданчику, вони за командою щось шукають у такій собі «пісочниці» серед порожніх пластикових пляшок.

Едуард говорить: треба, щоб собаки звикали до стороннього шуму під час роботи. Як наприклад, під час розбору завалів… Не боялись, не відволікались.

Для того, щоб собака була допущена до пошуків треба скласти певний комплекс тестів.

Якщо мова йде про пошук живих, то можуть працювати всі троє. Але коли пошук «200», тобто загиблих, то поки що певні результати чи здібності демонструє Зор.

– Це набагато складніше, треба відкривати, так би мовити, глибинний нюх, – коментує кінолог. – До речі, про Зора… Я досить об’єктивно оцінюю його перспективи в кінологічному спорті. Тобто для нього є якась межа, скажімо оце може, а ось це – ні.

Але коли провели тести щодо пошуково-рятувальних якостей, виявилось, що Зор – найздібніший і може працювати по пошуку «200-х». Тобто виходить, що в цьому напрямку він ніби № 1… Ось так…

І знову… про собак…

Це його життя. Його робота. Те що він вміє і знає.

Професійно займається кінологією з 1995 року – тобто вже біля 30 років.

Пам’ятає, що навіть у дитинстві, відпочиваючи у бабусі на канікулах, разом з братом намагались дресирувати собак, сприймали їх як друзів.

Перша німецька вівчарка з’явилась перед службою в армії – Валєт. Він потрапив до Едуарда вже дорослим.

Звідки черпав інформацію?

Читав літературу і навіть уявлення не мав, що в Україні є спеціалізовані клуби любителів собак. Свого часу електричками, із тваринами, їздив до Донецька на тренування. Таке прагнення було…

Кінологічної освіти немає до сьогодні, але за плечами вже сотні тренінгів, семінарів, навчань.

Головне у роботі з тваринами Едуард вважає – щирість і відданість. А кожен з вихованців – ніби член родини.

До речі, Едуард не любить слово «прив’язуєшся» до тварини.

– Я говорю – цінуєш. За якість конкретні якості собаки, риси характеру. Тобто, точно так, як ми сприймаємо людину, з її вадами та чеснотами.

Є такі, які працюють всіма клітинками, кайфують від цього. І в тебе відповідні почуття до неї… Повага до її якостей.

До речі, німецькі вівчарки дуже працьовиті, вони буквально живуть у роботі.

…Нера, Зор і Люк це підтверджують голосним гавкотом…

Червоний і чорний…

Для Едуарда війна почалась у 2014 році… Його позиція відома багатьом знайомим. На воротах садиби Омельченка здалеку можна помітити два прапори – України та червоно-чорний.

Що символізують ці кольори?

– Чорний колір символізує українську землю, а червоний ‒ кров борців пролиту на неї в боротьбі за свободу та незалежність України, – розповідає він. – Як ідеологічні кольори червоний і чорний використовувались Українськими Січовими стрільцями під час Першої світової війни. Вони вишивали собі червоним і чорним одяг та співали пісні про червоне і чорне. Інколи цей прапор підіймали солдати УПА.

Він – волонтерить, за необхідності доставляє різну допомогу хлопцям на Донецький напрямок. Не відмовляє і коли треба доставити якийсь гуманітарний вантаж у громаду.

Тісно співпрацює з колективом жіночок одного з підприємств Межової, які печуть смачні пиріжки для наших бійців. А він із задоволенням їх доставляє.

А ще – ось уже два роки як Едуард, разом з дружиною Наталією, вдома виготовляють окопні свічки. На передову. Вони досить затребувані.

– Якось почув: для того, щоб залишатись людиною (не втратити людські якості) кожен повинен хоча б раз на тиждень займатись волонтерством – буквально пару годин. Робити щось просто так… І я вважаю – це правильно! – впевнений Омельченко.

Сергій…

З братом Сергієм у них різниця – 15 років. Але вони були дуже близькі…

Його фото – на заставці телефону у Едуарда. І це … дуже болить…

Брат загинув минулого року під час оборони Бахмута….

– Сергій був реактивником, а згодом гранатометником у 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”, – розповідає Едуард. – Він учасник АТО з 2014-го року, а від початку масштабної війни захищав Київщину, Харківщину, Донеччину.

Спілкувались з ним, переписувались практично кожного дня.

Він вивозив його на Донеччину під час останньої відпустки – брат був вдома кілька днів напередодні загибелі…

Едуард дивиться, коли вони востаннє розмовляли. 12 квітня… Сергій подзвонив, попередив, що виїжджають на позиції… А 14-го він прийняв останній бій під час оборони Бахмута…

«Залишився відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність», – йшлося у офіційному повідомленні.

Він і сьогодні говорить про «Сєню» (позивний брата), наче той має ось-ось зателефонувати…