Усе буде добре!..

… Він бешкетує на перервах разом із такими ж першачками як і він сам. Постійно усміхається, навіть ніби щось пояснює їм. І хоча робить це без чітких, зрозумілих нам слів – діти здається … розуміють його.

Зі сторони це виглядає, як звичайне спілкування. Але настільки зворушливе, з огляду на дитячу комунікабельність, безпосередність, якщо хочете – неупередженість, сприйняття як рівного, що мимоволі відчуваєш себе причетним до чогось справді важливого, перед чим усі наші надумані проблеми здаються просто дрібницями …

На уроках він старанно виконує завдання своєї першої вчительки  –  Світлани Олександрівни. А вдома в усьому допомагає мамі – Надії і завжди жаліє своїх братиків та сестричок. Бо у цього маленького хлопчика на ім’я Микитка  – велике і добре серце! А щирості… здається вистачить  на всіх, хто знаходиться поряд з ним.

У Микитки  – двобічна сенсоневральна туговухість. Це в Україні є інвалідністю.

Але кілька місяців тому наш маленький земляк отримав шанс… Шанс почути світ!

Йому встановили кохлеарний  імплант і сьогодні триває копіткий процес адаптації, коли хлопчик крок за кроком пізнає світ звуків.

Завдяки небайдужим людям з таким же великим серцем, робить це він, навчаючись  з однолітками – у першому класі звичайної  загальноосвітньої школи – Межівського аграрного ліцею інтернату.  

Нагадаємо, що сьогоднішній матеріал  – це продовження історії «Микитка прагне почути світ…»  , яку «Межівський меридіан» почав минулого року саме  у ці дні – напередодні Міжнародного дня людей з особливими потребами. 

Дуже хочеться вірити – історії зі щасливим кінцем!


Не втрачаючи надії…

…Познайомились ми з Микиткою рік тому в  Інклюзивно-ресурсному центрі Межівської селищної ради.

Добре пам’ятаю, як директор Центру Ліана Володимирівна Фалько, вчитель-дефектолог Вікторія Миколаївна Писаренко та практичний психолог Оксана Юріївна Мотрій в один голос запевняли, що Микитка – великий молодець! Відкритий, товариський, легко йде на контакт, завжди всміхається. Але… До реальності повертали слова мами…

– Дізнатися, що у твоєї дитини інвалідність… Це дуже важко… – Реально ми це помітили, коли дитині було біля 3 -х років. І діагноз пролунав, як вирок….

Тоді ж фахівці розповіли нам, що єдиною можливістю  допомогти йому «почути світ» є встановлення кохлеарного імпланта – своєрідного протеза слуху, який передає електричні імпульси на слуховий нерв і таким чином стимулює його. Далі сигнал звичайним шляхом передається на мозок. Кохлеарний імплант допомагає почути світ дітям з важкою втратою слуху (4 ступенем приглухуватості та глухотою)

У цьому напрямку діє спеціальна державна програма по встановленню кохлеарних імплантів. Але, за словами мами, на той час  її багатодітна родина (четверо діток) не мала  фінансових можливостей  навіть провести попереднє обстеження.

«Тож сподіваємось, після виходу нашого матеріалу трапиться маленьке чудо  і знайдеться меценат, який допоможе хлопчику та його родині зробити перші кроки до втілення мрії…», – писали ми рік тому.

І чудо таки трапилося… Але не завдяки меценату.  Натомість  чарівниками, які втілили найзаповітнішу мрію батьків – стали стільки людей, що навіть важко собі уявити…

Більше того – історія Микити Стародубова викликає сьогодні величезну гордість за своїх земляків, співвітчизників. Адже вона  доводить, що ми українці – сильна нація, у якої особливо розвинені безцінні якості:  співчуття, підтримки, взаємодопомоги…

Треба боротись за останній шанс!

Мама  Надія розповідає, як родина всерйоз готувалась, що Микитка піде до першого класу  у спеціалізованій школі для діток із вадами слуху в обласному центрі – місті Дніпрі.

– Ви знаєте, ми до останнього не втрачали надії, але не знали: з чого  починати?

Нам здавалось, що на все потрібно купу грошей і взагалі це марно…

Поштовхом до конкретних дій для батьків стало спілкування з Анастасією Скалій – мамою маленької Арінки (до речі, теж героїні однієї з наших публікацій), якій успішно було встановлено  кохлеарний імплант. Надія сьогодні із вдячністю згадує розмову з нею, запропонований номер телефону інституту в Києві.

Але в телефонній розмові оптимізм згасав. Коли лікарі дізнавались, що хлопчик не лише не чує, а  й зовсім не говорить… (як з’ясувалося згодом,  це важливий момент показань для операції), то говорили, що шансів практично немає.

Нового імпульсу історія набула після засідання комісії при виконкомі Межівської селищної ради, де фахівці відділу освіти вирішили зробити все можливе і неможливе, аби допомогти   батькам, а насамперед самому Микитці.

Матюхіна Лариса Іванівна, учитель-логопед, учитель-дефектолог:

– Ми дуже болісно сприймали ситуацію, що дитинка з нашої громади продовжить навчання у спеціалізованій школі.

Питання здавалося очевидним , адже всі чудово розуміли, що в такому  закладі  йому  дійсно могли б надати допомогу вузькопрофільні спеціалісти.

Зрозумійте правильно, ми переживали не в тому сенсі, що  там йому буде гірше. Ні!

Просто це б означало, що ми не змогли поборотись за отой єдиний шанс…

Тим більше, він надзвчиайно позитивна дитина, морально  прив’язана до своєї сім’ї: мами, братиків та сестричок.

 

Але у спілкуванні з мамою Лариса Іванівна бачила, що її надія не загасає.  Сумніваються і лікарі, не дають однозначної відповіді. От якби поїхати і поспілкуватись на місці!..

Тобто, перед комісією постало нелегке рішення. Якщо Микитку  беруть на операцію, то хлопчик отримає можливість піти до інклюзивного класу вдома. Якщо ні – то тільки спеціалізований навчальний заклад.

Одним словом – вирішили  допомогти. Разом з Тетяною  Петрівною Сєргєєвою  почали паралельно з батьками працювати в цьому напрямку. Чудово розуміли, що часу в них небагато…

До речі, про колегу:

– Будь-ласка, згадайте обов’язково про  Тетяну Петрівну,  –  наголошує Лариса Іванівна. – Обов’язково!

На кожному етапі – від самого початку і  до сьогодні ми йдемо пліч-о-пліч з нею, Микиткою та його родиною. Вона сприйняла цю проблему, як свою, власну. Я дуже вдячна колезі за це!

Ланцюжок добра…

Вирішальними  стали контакти у соціальних мережах з  Максимом Тєрьошиним, який є головою «Української асоціації носіїв кохлеарних імплантів» та Наталією Мокрій, роль якої в цій історії стала, без перебільшення,  вирішальною.

– Робота цієї жіночки не пов’язана з темою слуху. Це  – її громадська діяльність . – розповідає Лариса Іванівна. –   Як вона сама говорить – це її життя – активність для душі , спрямована на допомогу сім’ям , які потрапили в ситуацію, як і вона сама  колись. Тобто дізнались , що їх рідна людина  не чує і глухота  незворотній діагноз. Такий собі ланцюжок добра, робить все, що в її силах. Допомагає, координує…

(Від ред: Сьогодні головною метою діяльності  Української асоціації носіїв кохлеарних імплантів, є підтримка осіб з порушенням слуху в бажанні чути:  інформування суспільства, впровадження скринінгу новонароджених на національному рівні, сприяння в запровадженні програм для забезпечення можливості чути засобами слухоспротезування такими як кохлеарні імпланти та слухові апарати, сприяння в забезпеченні реабілітації для досягнення мети слухопротезування дітей та дорослих. 

Асоціація реалізує низку проектів,  таких як «Навчання з КІ», «Перевір слух», «Скринінг слуху»).

Далі знову розповідає Лариса Іванівна Матюхіна:

– Головна проблема полягала в тому, що для встановлення кохлеарних імплантів є критичний вік адже, за рекомендаціями лікарів,  це  бажано робити максимум до 4-5 років. Все через важкий процес реабілітації.

Не менш важливий момент: говорить дитина з вадами слуху чи ні. Справа в тому, що коли немає слухової пам’яті, то важко відтворити ці звуки: як шумить вітер чи їде автомобіль.

Скажемо відверто, прогнози були не надто оптимістичні. Мовляв, запізно звернулися і результат не гарантований.

Але,  мама не збиралася відступати і ми готові будь-що підтримати їх, як-то кажуть,  йти разом до останнього.  А отже  разом вирушаємо до Києва…

Там  межівчан зустрічають Наталія Мокрій з чоловіком, спілкуються, супроводжують до інституту, допомагають, буквально, в усьому.

 

На залізничному вокзалі у Києві з Наталією Мокрій

Під час  діагностики, лікарі констатують чіпку увагу Микитки, комунікабельність.

І мама Надія і Лариса Іванівна розповідають, що  в інституті Микитка  розташував до себе всіх, без виключення. Лікарі настільки прониклися до дитини, що просто не могли  відмовити.

– Як фахівці ми сумніваємося, і на те є підстави….  Але ми дуже віримо у вас! – озвучили рішення консиліуму. І це означало перемогу!  Вже за тиждень Микитці  призначили дату операції.

У світі звуків…

– Взагалі у цьому процесі була задіяна неймовірна кількість людей,  – згадує  Лариса Іванівна.  –  Всі об’єдналися у  бажанні допомогти… Навіть обов’язкову довідку на COVID-19 для мами було отримано буквально  в  останній момент у обласному лабораторному центрі. І тут знову допомогли наші земляки у Дніпрі – Стас Жовнір, який у прямому розумінні переконав людей піти їм на зустріч і видати довідку якомога оперативніше.

Особливо теплими словами і мама Надія,  і  Лариса Іванівна згадують  лікаря, який оперував Микитку  –  Ірину Ігорівну Сапіжак. Вона лікар – отоларинголог,  науковий співробітник відділу ЛОР – патології дитячого віку.

– Це молода людина, але професіонал високого класу. Відкрита ,чуйна, надзвичайно позитивна. У неї велике серце і золоті руки… – з величезною вдячністю говорять вони.

Ірина  Сапіжак

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Після операції…

Подальші спогади,  пов’язані з налаштуванням апарату, викликають теж цілу гаму емоцій, і в мами, і в педагога.

Через місяць, після загоєння імпланта – всі разом знову вирушили до Києва. Перше налаштування проводила Ніна Володимирівна Шепеленко  – спеціаліст моніторингу роботи систем кохлеарної імплантації, спеціаліст вищої категорії, вчитель методист, член міжнародної Академії реабілітації.

Почувши перші звуки Микитка почав … кричати, потім плакати – від несподіванки. Світ звуків просто… налякав його. Але це була нормальна реакція, яка красномовно свідчила про результат.

Яке ж було здивування Ніни Володимирівни, коли хлопчик  підійшов до неї і міцно обійняв, якби розуміючи, що це вона допомагає йому почути і він  щиро, по-дитячому вдячний їй. Розчулена лікарка теж обійняла Микитку…

Микитка під час першого налаштування із  Шепеленко Ніною Володимирівною.

Старанний учень першого класу

Першого вересня, коли Микитці тільки-но призначили дату операції – директор Межівського аграрного  ліцею- інтернату Олена Олексіївна Зарудняк  вже дізналася, що до першого класу  піде дитинка, яка потребує інклюзивного навчання.

– Ми одразу дали позитивну відповідь,  адже маємо досвід  роботи у цьому напрямку. У нас сьогодні  діє чотири   інклюзивних класи ( а всього – по Межівській громаді – 20 таких дітей і 19 з них – в  інклюзивних класах), у  закладі облаштовано ресурсну кімнату. – говорить директор ліцею.

…Як ми вже відзначили на початку, сьогодні Микита вже учень першого класу, який вважається інклюзивним, якщо в ньому навчається хоча б одна дитина з особливими освітніми потребами. У цьому випадку у класі працює  і асистент вчителя, який допомагає саме таки діткам.

– Микита  – дуже комунікабельний. Здається , у нього взагалі не виникло проблем з адаптацією. Він гарно сприймає навчальний матеріал, кмітливий, швидко орієнтується, інколи навіть швидше за однокласників… – розповідає Олена Олексіївна. – На перервах  – ви навряд чи зрозумієте, що у нього є вади слуху – наскільки активно він веде себе з однолітками.  Він ходить на фізичну культуру разом з усім класом, причому до загальної групи.

Підтверджує успіхи хлопчика  і перша вчителька Микитки – Світлана Олександрівна Моргун, яка продемонструвала роботи нашого героя з письма, альбом з малюнками  та аплікаціями…

– Для свого віку і розвитку він все вміє і старанно виконує завдання, – підкреслює вчитель. – Звичайно,  в роботі з ним на сьогодні вчителю ще потрібен асистент. Але він справжній молодець!

Усе буде добре!

А ще мама Надія повідомила, що Микитка почав відвідувати танцювальний гурток…

– На зустріч нам пішла керівник зразкового танцювального колективу «Натхнення» Анастасія Птиця, – пояснює Лариса Іванівна. – Ми звернулися  до неї, адже  Микикта повинен чути і виокремлювати для себе різні звуки, в т. ч. і музику… І це ще одна людина, яка  долучилася до спільної мети – допомогти  Микитці почути світ….

Насамкінець нашої зустрічі Лариса Іванівна запропонувала подивитись невеличкий фрагмент заняття з Микиткою.

Ось він на кожен гучний звук за своєю спиною відкладає в бік блискучого ґудзика, (доводячи всім: Я ЧУЮ!)

А коли разом з логопедом Микитка хоч і повільно, але  впевнено вимовляє слово – «МАМА», поруч ледь стримує сльози  мама Надія, то і дорослому чоловіку з диктофоном  стає  трохи незручно за свої емоції…

…Звичайно попереду ще багато роботи. І про це насамперед говорять і Лариса Матюхіна, і директор ліцею Олена Зарудняк, чудово це розуміє і мама хлопчика.

Адже це лише початок непростого шляху реабілітації, адаптації до світу звуків.

Та головне, що життя дитини кардинально  змінилося після операції! Здається це вже усвідомлює і він сам, слухняно виконує спеціальні вправи, охоче позує на фото, демонструючи  великий палець, немов промовляючи: «Усе буде добре!»

 

Підготував Євген Травневий.