Незломлені тоді – непереможені тепер

Таку тему мала година-реквієм, проведена у СКЗК «Слов’янська бібліотека» , покликана вшанувати пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей у1932-1933 роках.

Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не маємо права забувати її чорних сторінок. Адже занадто довго люди згадували між собою пошепки про ті страшні роки і сьогодні, коли ми маємо власну державу, настав час говорити про це вголос. Цього вимагає історія. Цього вимагають мільйони жертв.

86 років тому нам хотіли винести вирок смерті. 86 років тому мільйони синів і доньок України, мільйони невинних людей, мільйони наших рідних і близькихбули без жалю винищені Голодомором. 86 років тому наш народ пережив катастрофу, яка могла зупинити життя всієї нації. Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей.

Тільки правда про геноцид українського народу і чиста пам’ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого.

На заході були присутні Голова Межівської районної ради Павло Олексійович Халимендик та в.о. голови Межівської райдержадміністрації Сергій Володимирович Богдан.

У своєму виступі Павло Олексійович згадав страшні роки Голодомору зі спогадів своїх близьких і рідних, яких не оминули ті лихоліття, а також закликав зберегти пам’ять про жахливі події заради розбудови майбутнього: сьогодні, коли від початку Голодомору минули десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинних замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.

Ми працьовита, терпляча нація. Наш народ заслуговує на шану й повагу. А пам’ятником жертвам хай буде наша пам’ять про минуле, небайдуже ставлення до національної трагедії, що спіткала українців у 1932-1933 роках.

Ведучі заходу В. А. Кравцова, В. М. Лизогуб, О. М. Тимошенко, Л. І. Кравченко закликали згадати у молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору.

У нас, українців, є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі.

Свічку Пам’яті біля ікони Божої Матері запалила сільський голова Галина Іванівна Смольська під зворушливі звуки Реквієму Е. Станковича. Щеміло серце, котилася сльоза, – присутні, ніби-то, самі переживали почуття змучених людей. А композиція «Страшний сон», проникливо виконана Іваном Горецьким розчулила кожного, бо голодне лихоліття найболючіше вразило дітей – їх смертність, за деякими підрахунками, сягала 50 відсотків загальної кількості померлих. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічного коллективу сягала подекуди 96-98% рівня попередніх років.

Звучали свідчення очевидців, вражав фактами документальний відеофільм, лилися смутком і надією в душі пісні, виконані Ольгою Тимошенко та Віктором Лизогубом.

З нами жила Пам’ять. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах закривавлені документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і другий, і третій переписати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Але з пам’яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду!

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно!

Хвилина Мовчання. Здригається серце від звуків траурних дзвонів.

Мертвим нікому довіритися, крім живих, – і нам треба так жити тепер, щоб смерть жертв Голодомору була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу.

Мільйони людей, загиблих у 1932-33 роках голодною смертю, не можуть безслідно розчинися в часі і просторі. Про них повинні пам’ятати ми – ті, що вижили, їх діти та онуки.

На території України є близько 100 пам’ятників і монументів жертвам Голодомору і більше 10 – за кордоном.

На завершення заходу траурною ходою усі пройшли до Пам’ятного знаку жертвам Голодомору і принесли свічки Пам’яті та живі квіти.

Сьогодні, коли від початку Голодомору минуло 86 років, ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для нас є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.

Валентина Кравцова,
директор СКЗК «Слов’янська бібліотека»