Живи, наша українська школо!
Часто трапляється, що не встигаєш зробити чогось вчасно з об’єктивних причин. Це буває у кожного. І «Межівський меридіан» часом змушений друкувати деякі матеріали пізніше, ніж хотілося б. Останні півтора-два місяці були насичені подіями, пов’язаними з виборами. Відповідно, багато газетної площі займали матеріали саме з цієї теми, а деякі дописи (і передплатників, і кореспондентів) скромно чекали своєї черги. Одна з наших постійних передплатниць і дописувачок Галина Михайлівна Макаренко теж чекала, коли ж, нарешті, надрукують її листа. Сподіваємося, що Вам, шановна Галино Михайлівно, приємно буде побачити свій допис на сторінках газети.
Хто з нас не відчував хвилюючого трепету, піднімаючись стертими східцями своєї школи? У кого з вас не виникає у пам’яті клас, коли перебираєш шкільні фотографії, з яких на тебе дивляться обличчя учнів минулих років? Пам’ять моя досить міцно тримає дві стареньких і нову школу. Невеликі класні кімнати з малими вікнами і темним коридором старої, і широкими, залитими сонячним промінням нової.
У сумному душевному роздумі йду коридорами, оглядаю учительську, класи, кабінети… Відчуваю, що і їх стіни бережуть свої спогади: спортивний зал, робочі і святкові лінійки, урочистості, свята, зустрічі з відомими людьми і почесними трудівниками, випускні вечори під звуки музики, веселий сміх і шум учнів, яких дзвінок покликав на урок… І звук кроків славних учителів, які присвятили своє життя навчально-організаторській роботі, намагаючись кожен захопити своїм предметом розуми і серця майбутніх випускників.
Мить – і перед зоровою пам’яттю вже сторінки «Червоної зірки за 1989 рік з фоторозповіддю журналіста Г.Юхименка. Повз мій клас десятикласник Віктор Корнійченко та першокласниця Таня Лисиця з правом першого дзвоника ведуть першокласників у клас. Усі гучно, щасливо аплодують.
Ви ж, мої рідні школи, старенька і новенька, стояли делікатно і скромно, охоплюючи безмежною радістю та великим даром любові до життя тих, хто знаходився всередині Вас і поза Вами.
Щемно на серці, тяжко на душі і в думці: стоять вони тепер, нікому не потрібні. Навіть ти, моя нова школо. Для майбутніх учнівських поколінь і твої двері зачинені назавжди. За 30 років, можливо, не зовсім досконалої нашої незалежності загубили ми молоде покоління, особливо в демократичній розбудові села.
Не врятують ваші долі, мої дорогі школи, ні пам’ятні плити загиблим воїнам у роки Другої світової війни, ні казково оформлені стіни коридору і клас нової школи, де нині навчається п’ятеро діток. На щастя і на жаль, вони останні відчинять і назавжди зчинять твої двері. Не врятують твою долю і неодноразові в минулому акції «Посади дерево», дякуючи яким, разом з допоміжними добудовами ти стоїш, як замок, у невеликому лісочку, над яким постійно звучить музика неперервного, нестихаючого шелесту верхів’їв сосен, ялин, каштанів, фруктових дерев.
Що ж треба зробити, щоб хоч твої двері і класні кімнати не були зачиненими? Хто зможе знову затребувати твій духовний потенціал з пріоритетом культури і моралі?
Згодна: вимогливе ХХІ століття створює унікальні, а то й рідкісні школи, ліцеї, гімназії, де панує культ знань як вигідний бізнес сучасності, з новими принципами навчання, з новими спеціальностями, які створюють безмежні можливості розвитку людського розуму на Землі.
А що ж ви, мої школи, мої цілющі джерельця, мої архітектори життя? Зникли назавжди? Ні! Ніколи! Ви просто стали фізично слабкими перед вимогами ХХІ століття. Ви не на боці змін, а їх учасники. Ви свідки перехідної епохи, епохи зміни людської психології, культури, ідеології у побудові нового життя. Знайте, мої любі, ви – тріумф і факел вдячності у пам’яті тих поколінь, яким відчиняли і зачиняли двері. Це були покоління, які із ваших стін виносили гідний життєвий багаж знань, мудрості, сили, відданості, відповідальності за своє життя перед школою, сім’єю, Батьківщиною.
Я заздрю онукам і правнукам, які будуть жити по третьому виду моралі в майбутньому.
То ж, мої наставниці, ваші двері ніколи назавжди не зачиняться. Ваші стіни і вікна відбиватимуть луною мелодію знань новим поколінням з широким і вільним рівнем мислення, володіючи зовнішньою і внутрішньою свободою, твердістю духу, почуттям власної гідності. Це дозволить їм стати тими, ким вони можуть стати за своїми природними можливостями у Новому часі, Новому житті майбутніх епох.
До побачення, мої рідні школи, наставниці і колеги! Чомусь маю надію, що історія людства зі зміною епох не загубить нашу нову школу, бо вона має якусь таємничу силу черпати життєлюбність навіть із небуття. То живи ж вічно, наша українська школо, відзначаючи свої неювілейні ювілеї!
Школа – це вчителі і учні. Звертаюся сьогодні до них. В учителя немає права судити, але є необхідність зуміти. В учителя немає права вибирати, але є, можливо, необхідність терпіти.
Вірю, що кожен учень знайде щастя у стінах своєї школи. Та кожен учень повинен знати, що бажане щастя в майбутньому просто так неможливо знайти. За щастя потрібно боротися щоденно протягом життя навчанням, розумовою і фізичною працею, сповідуючи загальнолюдські цінності на Землі. Залишаючи стіни рідної школи, пам’ятайте, що школа – це сузір’я особистостей – як учителів, так і учнів. Сузір’я, в якому формується пошук істини життя. У цьому пошуку істини сучасного сенсу життя стільки хвилювань, пристрастей, емоцій і здоров’я втрачає Учитель! Не забувайте, що Менделєєви, Курчатови, Лесі Українки, Ліни Костенко, Амосови, Янгелі, Патони починаються зі школи, з Учителя! Де б ви не були, куди б не повела вас доля, збережіть назавжди культурно-моральну духовну цінність, радість від зустрічей, любов, повагу, увагу до своїх Учителів, до своєї школи. Щасти вам усім!
Г.М. Макаренко,
відмінник народної освіти України,
педагог з 45-річним стажем, с. Славне
