П’ятниця, 19 Липня, 2024
ВІЙНА: вторгнення РосіїЛюди твої, МежівщиноПро головне

Історія нацгвардійця Володимира Чорного: « На позиціях страшно, коли не стріляють, бо не знаєш, чого чекати….»

Війна принесла багато втрат, страждань горя та болю.

На жаль, ми нерідко бачимо поранених військових, з ампутаціями, протезами тощо. Їм хочеться допомогти та підтримати.  Але інколи… ти просто не знаєш, як це зробити.

– Не треба жалю, – це ні до чого,-  говорить наш земляк, захисник України  Володимир Чорний. – Просто подякуйте за службу! Цього буде достатньо…

Вперше побачив Володю на протезі влітку…

Добре знав його до повномасштабної війни, але тут просто заціпенів. Фахівці говорять, що це підсвідомий процес, адже ми приміряємо чужий біль на себе… Натомість він просто посміхнувся, підійшов потиснути руку…

Наступна випадкова зустріч була вже у лікарні, де він також з посмішкою привітався і я все ж наважився почати розмову.

– Всього не розповім, але і задоволенням поговоримо…

Він – межівчанин, у дитинстві сусід по вулиці Чкалова, працював у ДОКП “Межівський комунсервіс”,  останні роки водієм у сільгосппідприємстві.

Щоб землякам було більш зрозуміло – Володимир Володимирович – син відомого на Межівщині художника Володимира Пантелійовича Чорного.

– Як спілкуватися з військовими, які отримали інвалідність під час бойових дій? Аби не зачепити, не зробити боляче? – запитав, і почув коротку відповідь: « Як з нормальними людьми».

Володимир мобілізований у червні 2022 року. Після отримання повістки сказав собі та рідним:

«Треба – значить треба. Ховатися я точно не буду».

За його плечами була строкова служба артилеристом, але став стрільцем-санітаром штурмового підрозділу Національної гвардії України.

Пройшов «учебку», де головний акцент був на бойовій злагодженості, і саме тут він освоїв ази нової для себе військової спеціальності стрільця-санітара – надавати  медичну допомогу у перші хвилини після поранення.

Володимир  отримав позивний «Швед» через рудий колір волосся та дівоче прізвище мами. Разом з ним в частині  були дніпровські, запорізькі, полтавські хлопці – справжні патріоти України:  чесні, відверті ,сміливі: між ними була повна довіра, взаємодопомога.

…Вперше подих війни Володимир по-справжньому відчув біля н. п. Майорське, неподалік Горлівки. Обстріли позицій, постійні прильоти:

– Перший бій страшно було можливо 5-7 хвилин, а потім  тебе ніби затягує і  думаєш тільки: як виконати завдання та не підвести побратимів.

 Після паузи продовжив:

– Знаєш, страшно взагалі, коли не стріляють… Тоді просто не відомо, що чекати. Складно повірити, але доки обстріл – ти впевнений, що зараз ніхто не йде. А ось, коли тиша…

Є така військова приказка, що перші три дні солдат думає, що всі кулі та снаряди летять виключно в нього, а далі — навчається розрізняти, що і куди насправді летить

Пригадалось, як одного дня, не знаючи місцевості, вночі вони просто … заблукали групою  і опинились буквально за 100 метрів від орків. Але їх встигли попередити, що вони майже на ворожих позиціях: «Адреналін тоді добряче підскочив», – коментує він.

Його рідний 15-й полк… З теплотою згадує кожного зі своїх побратимів, особливо тих, хто ніс його на собі після поранення:  Іскандер, Полтава, Паха, Мітяй, Жека. До речі, наймолодшому у підрозділі – Мітяю лише 22 роки.

Він навіть чимось нагадував Володі сина Назара – такий же молодий і гарячий.

Назар сьогодні захищає Батьківщину також у складі Національної гвардії України.

– Як тільки мобілізували, я хотів потрапити до його частини, бо Назар  вже служив строкову. Він горою за мене, а я завжди – за нього, – говорить Володимир. – Назар дуже емоційний, не боїться, – і це мене, як батька, який знає: що таке війна –  дуже злить  і лякає.

І хоча повоювати, як каже сам Володя, встиг лише півроку, за цей час побачив багато: спочатку тримали Ізюмську трасу, потім Донеччина  – Слов’янськ,  Торецьк, Майорськ, побував і в Бахмуті, де виконували локальні задачі.

– Скрізь є свої нюанси. У місті взагалі дуже складно, не знаєш – звідки може прийти небезпека. А ось в лісі чи в степу – все більш зрозуміло, але з іншого боку життя часто залежить від того, наскільки глибоко ти закопався.

Неодноразово доводилось надавати першу допомогу пораненим хлопцям, здебільшого це були осколкові поранення та фосфор:

– Такі боєприпаси заборонені, але оркам все-рівно. Фосфор просто пропалює наскрізь спочатку форму, а потім і тіло, тому робили все, щоб у першу чергу припинити доступ кисню.

 

Показує фото, короткі відео “роботи” своєї групи, коли вони штурмували ворожі позиції. Емоційні переговори, короткі команди. І фраза : «Хлопці, та зробіть нарешті щось із цим танчиком, бо мене вже починає засипати…»

…Кремінна.

Це було 15 грудня 2022 року, вони тримали позиції вже третій день. До речі, позиції росіян, які відбили напередодні.

– Ми знали, що вони за будь-яку ціну будуть їх повертати і, дійсно, нам влаштували такий обстріл, що кілька діб не могли просто підняти голову.

 Чекали на зміну, потім дрон-навідник літав… , а далі почався жорсткий  обстріл.

Я заховався у невелику нішу в окопі та лише встиг подумати, що так прицільно б’є саме «танчик».

Ну а потім…вибух, підняло пісок, в очах темно і стало дуже жарко. Хотів піднятись, спочатку на руки… а потім побачив, що ноги немає…

Болі не було, великий шок, там ще осколок пройшов в іншу ногу… Ти знаєш, я навіть не втратив свідомість, ні на на мить…

Як зараз пам’ятаю – 13.15 – час, коли наклали два турнікети, знеболили.

Хлопці тягли його нас собі майже 5 кілометрів…

– Але все ж  наш 15-й полк таки дав їм прикурити, – емоційно говорить Володимир.  – Всі хлопці молодці. Казали, що про нас легенди ходять…

Перші години після евакуації через велику втрату крові йому робили переливання.

Дружині Світлані подзвонив вже зі швидкої, попрохав телефон у медиків.

– Я свій номер не знаю, а її – на пам’ять, говорить Володя і в його очах помітні сльози.Кажу у мене дві новини- гарна і погана. Гарна – я, мабуть,  скоро буду вдома… Ну а погана  – мене в шпиталь везуть  – без ноги…

Дружина була поруч з ним і в Дніпрі, і потім – в Івано-Франківську. Зворушливою була зустріч під час реабілітації. Тоді вони за багато місяців вперше зібрались однією великою родиною.

Найважче сприйняла поранення тата – донька Діана, їй лише 11 років.

– У неї була невелика істерика – вона ж дівчинка. Сьогодні навпаки жартує з мене,  – з усмішкою говорить Чорний,  – Але я бачу: вона пишається татом. Не знаю: що б я робив без них…

Володимир дуже вдячний медикам з  Івано-Франківська, військовому хірургу Богдану Михайловичу – лікарю від Бога, взагалі всім  сестричкам, які доглядали і буквально змушували їсти, навіть коли не хотілось.

За кілька місяців він переніс 11 операцій…

Володимир захоплено розповідає, що коли перший раз поставили на ноги з сучасним протезом, він просто… побіг.

– Ледве впіймали, –  згадує він. – Я шість місяців не ходив сам. Лише на милицях. А тут відчув, що я козак і мене як понесло… (сміється).

Насправді, він робить все і навіть більше, щоб  почуватись максимально самостійним і нікого не обтяжувати.  Розповідає, що у нього є також плавальний протез, який вже випробував на Запорізькому ставку.

Жартує, що той протез наскільки легкий, що під час плавання на спині – його перевертає…

Його почуття гумор, як свідчення внутрішньої сили та мужності –  дійсно вражає…

Незважаючи ні нащо – Володимир продовжує службу в рядах Національної Гвардії України.

– Всі знайомі ставлять одне питання, мовляв, «Як ти тепер…»,  а я їм – послухайте, не треба розкисати,  все – норм!  Я ще Нацгвардієць, є робота і служба, яку я можу виконувати. Головне для мене знати, що з рідними та близькими  – все гаразд, що вони в безпеці і чекають на мене вдома! Давайте робити, кожен свою справу – і тоді ми станемо дійсно сильною країною.

…Володимир Чорний  – звичайний сільський хлопець, який без вагань став на захист рідної землі!

Дякуємо за службу, Володя!

підготував Євген Травневий.