Життя «до» і «після»…

Вторгнення окупантів на територію України триває двадцять восьму добу…

Так, ми рахуємо ці дні. Рахує вся Україна… Адже життя мільйонів українців назавжди поділилося на “до” та “після”.

Від першого дня війни і до сьогодні росіяни цілеспрямовано обстрілюють міста і житлові квартали – балістичними ракетами, авіацією, артилерією, градами…

Ось уже кілька тижнів як Межівщина надає безпечний прихисток евакуйованим людям з районів, де ведуться бойові дії. А це практично вся Україна: Донецька, Луганська, Харківська, Київська, Миколаївська області.

Лише офіційно на території Межівської СТГ зареєстровано 377 внутрішньо переміщених осіб. З них 110 – діти.

Сотні і сотні жителів Донеччини, Луганщини, які вимушені залишати рідні домівки. Або те, що від них залишилося… Кожного дня ми зустрічаємо десятки родин з Волновахи, Вугледара, Авдіївки…

Межівська селищна рада докладає всіх зусиль, аби цей процес проходив максимально організовано. Мова йде не лише про дах над головою та необхідні санітарні умови. Проходить також реєстрація переселенців, їм по можливості надаються теплі речі, земляки допомагають з харчуванням.

За все це вони надзвичайно вдячні і керівництву Межівської СТГ і жителям громади, які зустріли їх тепло і гостинно та продовжують допомагати кожного дня.

Відділом освіти Межівської селищної ради організовано дистанційний навчальний процес для школярів, проведено Інтернет.

…Важка розмова з евакуйованими буквально цими днями. Вони всі з одного села – Степне Угледарської громади.

Перші біженці з їхньої громади і села зокрема, приїхали на Межівщину ще 25-26 лютого. Потім вже більш організовано. Сьогодні намагаються оговтатися, зрозуміти: що відбувається навколо. І головне – що робити далі? Їх розповідь важко зупинити.

Зізнаються, що розповісти про жахи, які довелось перенести – це як поспілкуватись із психологом (причому знаходять в собі сили ще й посміхнутись при цьому).

За старшого обрали Олексія, у мирному житті він – тракторист. А сьогодні цей щирий і відвертий молодий чоловік намагається координувати життя односельців, допомагати їм.

Леонід – підприємець, у нього свій магазин, нещодавно відремонтований будинок. У розпачі чоловік відмовляється розуміти те, що відбувається і ставить одній й ті ж питання: «Як так могло статися?» «За що?», «Чим вони завинили? Перед ким?»

Пенсіонер Віктор багато читає, намагається відволіктись. Але поки що вдається не дуже…

Разом, доповнюючи один одного розповідають про 500-кілограмові бомби, нальоти авіації, удари «градами», артилерією, осколки, які падали буквально за кілька метрів…

Показують страшні фото їхнього села – посічені осколками або взагалі вщент зруйновані будники.

Але, не дивлячись ні нащо, кожен з них висловлює надію, що вони повернуться у рідні оселі…

Віримо, що так і буде! У мирній, процвітаючій Україні!