Любов Беремеш та її чарівні ляльки
Український ринок хенд-мейду, а по-нашому рукоділля, нині є дуже великим – і в цьому легко переконатися кожному, хто користується соцмережами. Хтось із ваших інтернет-знайомих обов’язково продає власноруч зроблену біжутерію, шиє сумки, займається декупажем, плете шапки і шарфи, пече пряники – одним словом, у вільний від роботи час або замість офіційної роботи займається ручною працею. Для одних майстрів це – хобі, а для інших – прибуткове заняття.
Улюблене заняття райпільчанки Любові Беремеш – виготовлення ляльок. Коли я вперше побачила її «дівчаток», була в легкому шоці. Такі гарні, яскраві, ошатні модниці, кожна зі своїм настроєм – одна весела, друга замріяна, третя з гонором. І кожна неповторна.
Сьогодні мова піде про ляльок та їх народження – як створюється образ, чи багато часу займає процес, що, врешті решт, надихає на творчість.
Їй не буває нудно
– Люблю працювати руками, створювати різні гарні і цікаві речі. Є люди, які нудьгують і нічого з цим не роблять. Мені нудно не буває. Я люблю виготовляти шкатулки, створюю квіткові композиції (працювала у Дніпрі майстром-флористом). Завжди подобалося шити – свою внучку я обшивала, як кажуть, з ніг до голови, – починає розповідь Любов Вікторівна.
Пані Люба вважає, що кожну річ можна зробити красивою і привабливою. З дитинства полюбила троянди, навчилася їх розмножувати. І зараз на подвір’ї квітнуть ці квіткові королеви. Причому, немає жодного купленого куща.
Ляльки теж родом з дитинства. Спочатку це були маленькі мотанки, які робила старша двоюрідна сестра і давала Любі гратися. Потім дівчинка, коли підросла, навчилася сама їх виготовляти. ЇЇ бабуся Варя була великою майстринею з творчою уявою. Багато чому і внучку навчила.
– Мені дуже хотілося працювати на Донецькій фабриці іграшок. Я там кілька разів була, дивилася, спостерігала, як виготовляються лекала, як робляться ляльки. Але сама ніколи цього не пробувала, батьки розрадили, адже я навчалася на хіміка-технолога. На їх думку, це було серйозне заняття, не те, що іграшки, – говорить пані Люба. Але з часом ляльки разом з трояндами все-таки зайняли в її житті вагоме місце.
Колись почула таку думку, що постійний розвиток – це як наркотик. Досягши однієї вершини, задивляєшся на іншу. От і наша героїня знову у творчому процесі – опановує нову для неї справу, але поки що це буде інтрига. Скажу лише, що це зовсім не рукоділля. Що ж, талановита людина – талановиту у всьому.
Як же відбувається процес «народження» ляльки?
– Починаю роботу тільки тоді, коли зрозумію, чого саме я хочу, коли знайду все необхідне, – веде далі Любов Вікторівна. – Можу зробити безліч викрійок, доки складеться образ. Буває таке, що лялька ніяк «не приймає» мого задуму. І волосся не пасує, і сукня наче не та (хоча уявлялася саме такою). Немає гармонії. Лялька має свій характер і виявляє його. Варто змінити одну маленьку деталь – образ народився!Одній ляльці я поміняла 9 пар ніжок, поки досягла тієї гармонії.
Мені стало цікаво, а якою ж була найперша лялька? Певно ще не така довершена? Майстриня показала мені своє перше творіння, на її погляд, зовсім недосконале.
– Перші роботи завжди зі мною, на них я навчалася. Ось лялька Аза (чимось схожа на циганку). На ній я вчилася робити образ дорослої дівчинки, не дитини. Розмічала лінії обличчя, багато разів перешивала ноги, – продовжує жінка. – Найскладніше в роботі – волосся. Багато часу забирає, клопіткий процес. Можна цілу ніч робити зачіску, щоб було так, як задумала.
Майстриня розповіла, що часто бувало в процесі роботи або думала про когось, або з кимось спілкувалася. І ляльки мимохіть виходили схожими на тих людей. Я порівняла двох «дівчаток» з колекції з фотографіями сестер Любові Вікторівни – схожість була не стільки зовнішня (хоча і це теж), скільки, мабуть, передавала настрій людей на фото. Так у колекції з’явилися «невістки», «дочка», «сестрички» і навіть «односельчанки». На кожну ляльку матеріали підбираються окремо, відповідно задуму. Адже вони – індивідуальності.
Дарувати чи продавати
Довгий час своїх ляльок Любов Вікторівна не продавала, тільки дарувала. Вона розповіла, що якось допомагала організовувати виставку художника Михайла Андрійовича Левченка. Він познайомив її зі своїми друзями –людьми з особливими потребами. Жінка була вражена тим, які ці люди добрі, чуйні. Один одного підтримують – і морально, і фінансово. Їм вона нашила і подарувала багато ляльок. І саме ці люди підказали майстрині, що варто відкрити інтернет-магазин. Також допомогли зареєструватися на сайті. І ось уже близько року ляльки з Райполя радують малечу в різних куточках України.
– Замовлення мені роблять по фото – лялька схожа на дитину, якій її хочуть подарувати. Це ексклюзивна робота, потребує багато старанності, терпіння. Враховую всі побажання замовника – колір волосся, одяг тощо. Якось бабуся замовила для внучки ляльку без обличчя, бо дівчинка сама любить усе розмальовувати. Завжди роблю зворотній зв’язок – отримую відгуки.
Майстриня враховує вік «клієнтів» – для безпеки розмальовує обличчя акриловими фарбами. Не використовує клею, різноманітних намистинок.
Ну і наостанок…
Любов до прекрасного – це сімейна риса. Діти в пані Люби теж талановиті. Створюють прекрасні шкіряні речі, які користуються попитом не лише в Україні, а й за кордоном. Сама лялькарка говорить, що хобі приносить їй величезне задоволення. Ніколи не сідає до роботи у поганому настрої, не помолившись. На душі має бути спокійно. Ось тоді приходить образ, і вона починає… А нашим читачам Любов Вікторівна бажає щирих гараздів і великої наснаги у всіх починаннях.
Антоніна Тарасенко
