Ми з траси не звернули, щоб виконать наказ…

…9 лютого Віталій, з останньою хвилею радянських військових, залишав далекий Афганістан. Цей день він і до сьогодні святкує, як другий день народження.

Хоч, буквально за два дні – 11 лютого йому виповнилося 20 років…

А вже 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Демократичну республіку Афганістан. Тим самим була дописана заключна сторінка героїчного і драматичного літопису радянсько-афганського воєнного протистояння, що тривало понад 9 років.

У наші дні вчитель фізичної культури та предмету «Захист Вітчизни» Новогригорівської загальноосвітньої школи Віталій Олексійович Іванов є одним з «наймолодших афганців» Межівського району. Роки служби 1987 – 1989-й…

Кожного року, до чергової річниці виведення Радянських військ з Афганістану, він вдягає парадний піджак з нагородами (хоч зізнається, що не любить цього пафосу) і проводить з учнями своєї школи чергову зустріч. Ділиться спогадами…

І в цей день новогригорівські хлопці та дівчата завжди якось по-іншому дивляться на свого вчителя. Виявляється, добре знайомий і такий близький «Олексійович» 18-річним юнаком пройшов пекло афганської війни. Такої далекої і зовсім не зрозумілої сьогодні…

В кильватер выстроилась с грузами колонна,
Сверкают фары в темноте, как сотня глаз.
Через Саланг ведут в Кабул от Хайратона
КАМАЗы – парни, чтобы выполнить приказ…

Рядки цієї пісні, присвяченої водіям Афганської війни, Віталію Іванову добре знайомі. Адже на питання: ким він служив – упевнено відповідає: «Ми – «наливники»!»

«Наливниками» на солдатському сленгу називали в Афганістані водіїв спец автомобілів – паливних заправників, які забезпечували заправку авіації, бойових машин піхоти, десанту, танків, у тому числі, під час бойових зіткнень, коли саме їх автомобілі ставали ціллю №1 для душманів. Тож Віталію випала зовсім нелегка і надзвичайно небезпечна військова доля – водити свій паливозаправник на шасі «КАМАЗа» по воєнних дорогах Афганістану.

…У кожного, хто пройшов афганську війну, був свій її початок і закінчення: для Віталія – з листопада 1987-го по лютий 1989-го. І цей період вважається одним із найнапруженіших у зв’язку з великою кількістю військових операцій, зростанням спротиву моджахедів, що врешті й змусило керівництво СРСР переглянути зовнішню політику та сісти за стіл переговорів.

Дитинство і юність Віталія пройшли у рідному селі Новогригорівка Межівського району, де навчався у середній школі. Як і всі хлопці у ті роки, захоплювався футболом. Причому захоплювався серйозно: вже у 7-му класі прудконогого юнака брали до команди колишнього колгоспу імені Леніна, а згодом грав і за збірну Межівського району.

Тож ні для кого не стало здивуванням, коли він вступив до Дніпропетровського інституту фізичної культури та спорту на факультет футболу (хоча конкурс був чималенький – 10 чоловік на місце).

Але одразу після закінчення І-го курсу Віталій отримав повістку в армію. На той час, згадує він, ніхто ніяких відстрочок не брав, тож всерйоз готувався до військової служби. Мріяв потрапити до «спортроти», де можна було продовжити займатися спортом, грати в улюблений футбол. Та доля розпорядилася інакше…

Що знали про Афганську війну у Союзі? З одного боку, радянська пропаганда не перший рік розповідала про необхідність військової допомоги «братньому» Афганістану, інтернаціональний обов’язок і таке інше… З іншого – були розповіді реальних учасників тих подій, які живими повернулися з пекельної землі Афгану…

На той час, згадує наша герой, із земляків-новогригорівців повернулися звідти Анатолій Кондратенко (згодом служив і його брат – Володимир), Василь Шкабура. Та й в інституті доводилось спілкуватись із молодими ветеранами афганської війни.

– Звичайно, що ніхто не хотів потрапити туди… – розповідає він, – але нас не питали…

Тож, коли ешелон із 1200-ми новобранцями з-під Харкова вирушив у тривалу кількаденну подорож на Схід – ніхто з «молодих» навіть не уявляв, який «сюрприз» на них чекає.

– Балачок було багато, та все зрозуміли лише тоді, як побачили азіатські пейзажі, вибачте, ішаків і т. д.

Кінцевим пунктом призначення на наступні кілька місяців стало м. Іолотань Туркменської області РСР. Тут розташовувалася одна з «учебок» для обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані.

Вчили бігати, стріляти і готували до головної професії – водіїв паливних заправників у непростих умовах бойових дій.

…Ведём колонну сквозь кордон густых туманов,
Нас не пугают снегопад и гололёд.
Как ленту финишную, рвём заслон душманов
И, стиснув зубы, продвигаемся вперёд.

Всі чудово розуміли, що звідси на них чекає тільки Афган… І готові були гідно нести цю відповідальність. Вони міцно потоваришували за цей короткий відрізок часу, хоча на земляків під час служби не таланило: в «учебці» із 180 чоловік він був один з Дніпропетровщини. А загалом мав однополчан 16-ти(!) національностей.

Як зараз пам’ятає подив товаришів, коли він шалено вболівав за чемпіонство «Дніпра» у футбольній першості СРСР у 1988-му. Мовляв, звідки така радість?..

На території Афганістану, його рота матеріального забезпечення базувалась у Баграмі – старовинному місті, де був розташований великий аеропорт – за 60 кілометрів на північ від Кабулу в афганській провінції Парван. (від ред. Як підказують джерела, у роки афганської війни саме тут розташовувався найбільший аеропорт і військово-повітряна база ВПС СРСР).

Слухаючи Віталій Олексійовича, чудово розумієш, що йому – зовсім молодому хлопцю з безкраїх українських степів, доля підготувала неабиякий іспит на виживання на пекельній афганській землі. Протягом наступних 15 місяців практично кожного тижня він вирушав у наступний бойовий виїзд в складі колони, доставляючи паливо радянським гарнізонам в Кабул, Гардез, Джелаллабад…

Приказ мы выполним во чтобы то ни стало,
У нас на каждого в запасе десять жил.
В конце дороги, правда, выглядим устало,
Но каждый счастлив, что опасность пережил.

Один з кількох виїздів – це бойове зіткнення с душманами, палаючі «наливники», поранені товариші, постійна напруга і, чого там приховувати, страх, який мимоволі поступався місцем зосередженості, націленості на чітке виконання поставлених завдань.

Тільки так! Інакше – паніка, хаос, і… неминуча смерть. Війна є війна, зі своїми, часто жорстокими, правилами.

Перші кілька місяців він «працював» на зенітній установці, які також були встановлені на «КАМАЗи» і, як правило, йшли «в голові» або замикали колону.

Чи пам’ятає Віталій Іванов свій перший бойовий виїзд? Зайве питати… Як сьогодні…

У величезній колоні було кількасот одиниць техніки, їхали вночі і потрапили в засідку.

Тікати нікуди, тож інстинкт самозбереження підказував – заряджати і стріляти. Просто робити свою військову роботу.

Попереду загорівся «наливник», який танком зіштовхнули з дороги. З переднього автомобіля витягли хлопця – з молодих, як і він сам. До сьогодні пам’ятає його ім’я – Саня Марченко з Одеси… Смерть буквально обпалила своїм вогняним подихом, дала знати, що відтепер вона завжди поруч…

Почти на каждом повороте у дороги
Нам попадается воткнýтый в землю руль.
На тех местах лихие парни без подмоги
Вступали в бой и молча падали от пуль

Зізнається, що після першого виїзду подумалось: «Ну, Віталік, якщо так буде постійно, то довго не протягнеш…”

Але дні змінювали один одного, служба не залишала часу на роздуми – виїзд «ішов» за виїздом.

Газні, Гардез, Кабул, грізний Джелалабад…

Він вже сам сидів за кермом «наливника», а позаду нього – ні багато ні мало – 12 тонн палива!..

Чи можна сказати, що, незважаючи на випробування, військова доля все ж була прихильна до сержанта Віталія Іванова? Мабуть, що так…

Адже далеко не одного разу він бачив вибухи на своїх очах… У своїй колоні… Чув свист куль і мав влучання у свій новенький «КАМАЗ»… Здавалось безнадійно зсувався «затарений під зав’язку» заледенілою гірською дорогою, коли тебе, ризикуючи життям, «підпирав» товариш, а потім ти так само відчайдушно не давав іншому «наливнику» зірватися з дороги…

Адже, чесно кажучи, шановні читачі, кожен бойовий вихід був схожий на чергову гру зі смертю. Бо прицільний постріл із душманського гранатомета чи випадкова куля по дотичній – і паливний заправник перетворювався на палаючий факел.

А сам водій «наливника», якщо залишався живий, не одразу залишав автомобіль, а ще й намагався прибрати його з дороги, щоб колона могла продовжити рух, тим самим рятуючи життя бойових товаришів.

Бойові друзі, товариші, однополчани, як вони говорили, «брати»…

Водій такого ж «наливника» – Юрій Коверчик, живе в сусідній Білорусі. Віталій згадує, як, практично перед «дембелем», по дорозі в Кабул потрапили в засідку. Під час обстрілу помітив, що передня машина стала некерованою. Коли ж вдалося зупинити «КАМАЗ», з’ясувалось, що куля потрапила в ногу Юрію, тож гуртом витягали товариша з-під обстрілу. До речі, з Юрієм вони спілкуються і до сьогодні, навіть бували в гостях один одного, завжди вітають з Днем виводу військ з Афганістану.

Говорячи про однополчан Віталій Олексійович насамперед відзначає ту атмосферу дружби, яка панувала в їх роті забезпечення, готовність, без пафосу, закрити собою товариша, допомогти.

…До мирного життя він повернувся у 1989-му. Це було нелегко – звикнути до того, що небезпеки вже немає. А підсвідомість продовжувала тримати нервову систему в напрузі.

Мама говорила, що перший час спав дуже погано, постійно кидався, щось кричав…

Та життя продовжувалось і після Афгану…

Закінчив інститут фізкультури та спорту, отримав диплом. Певний час працював не за спеціальністю: наприклад, вальцювальником на трубному заводі, навіть спробував надстрокової служби – у Черкаському Дніпропетровської області.

Але вчасно зрозумів, що то все не його… Тож із задоволенням відгукнувся на запрошення тодішнього директора Наталії Володимирівни Сметани попрацювати вчителем фізкультури у рідній Новогригорівській школі. Так, з 1996-го і до сьогодні продовжує закладати у новогригорівських школярів основи здорового способу життя, прививає любов до спорту, викладає також і предмет «Захист Вітчизни».

Що й говорити – такий викладач приклад для школярів. А серед його колишніх учнів є вже молоді ветерани (як і він колись) неоголошеної війни, яка котрий рік точиться на Сході нашої держави.

– Це трагедія, – говорить він. – Але ми всі маємо бути готові захистити свої країну. І про це я завжди розповідаю дітям…

У Віталія Олексійовича гарна родина (троє дітей і вже троє онуків ), яка кожного року обов’язково вітає чоловіка, тата і дідуся з черговою річницею завершення Афганської війни.

І сьогодні ми з вами побажаємо міцного здоров’я всім ветеранам-афганцям, воїнам-інтернаціоналістам, а також учасникам бойових дій на Сході України – всім захисникам своєї Вітчизни!

PS. Як відзначив на завершення нашої розмови Віталій Олексійович, скільки б років не минуло – ніколи не зможуть забути афганську війну ті, хто її пройшов, викинути з душі ті дні, місяці, роки… Афганістан – назавжди їх біль…

Пусть за два года мы душой заледенели,
Ведь в нас рождаются мужчины день за днём,
В кабинах кресла заменяют нам постели,
Сердца ж оттают, когда дома отдохнём.
Ну а пока… Ни взрывы, ни пули не остановят нас,
Мы с трассы не свернули, вперёд ползёт КАМАЗ…

Підготував Євген Травневий