Олег Кулиненко, чемпіон та вірний товариш

Саме сьогодні Олегові мало б виповнитися 24 роки. Але він назавжди залишиться 18-літнім…

Того дня горіла земля. Олег та ще з десяток його побратимів прикривали відступ захисників ДАПу. Попри сніжний січень, усе навколо нагадувало пейзажі вогняної геєни. Он там – понівечений танк, а тут – випалені дерева. Бій виявився дуже тяжким. Тривав з 8-ї ранку до 5-ї вечора. Залишатися однозначно було не можна. Треба вибиратися. І чим швидше – тим краще. Але іще був Микола Закарлюка. Ну як вони його покинуть? Тим паче, він з обірваною рукою. Микола кричав: «Киньте мене або дострельте, а самі – рятуйтеся», та його не послухали. Олег Кулиненко і його побратими: два Максима, Чередник і Шевченко, вирішили виходити вчотирьох. Фактично, виносячи на собі пораненого товариша. Худенький, невеличкий Микола здавався затяжким. Хлопці повзли, долаючи по два-три сантиметри донецько-авдіївської землі. А потім були «руская рєчь», постріл і яскраве біле світло перед очима…

Ірина дивилася на сина-нареченого. Олег був дуже гарним: чорнявий, в новій військовій формі з бутоньєркою на кітелі та з церковною свічкою у руках. Неподалік від них стояла Аліна. Сумна і заплакана. Аліна могла б одягти довгу фату та сукню модного кольору айворі і стати нареченою Олега. Але на цьому весіллі було місце тільки для однієї обручки…

* * *

Народився і загинув Олег Кулиненко на свята.

Прийшов у світ 15 лютого 1996 року, на Стрітення Господнє у селі Зоряному (Межівський район Дніпропетровщини). Довгожителі говорять, що у такі дні народжуються світлі і видатні люди. Зрештою, вони мали рацію.

У 2013 році Олег став чемпіоном України з пауерліфтингу, а в 2014 році пішов у Збройні Сили. Рвався на фронт із великою впертістю і завзяттям. Але у армію його взяли не відразу. Двічі відмовляли через його юний вік. Однак він таки домігся свого і потрапив на передову.

Щоправда, Олег встиг повоювати лише кілька тижнів.

Уже 22 січня 2015 року, на День Соборності України, він змінив шеврон «двадцятьп’ятки» на крила небесного гвардійця. Загинув під Авдіївкою за три тижні до свого дев’ятнадцятиріччя.

З тієї зими Ірина зненавиділа січень. У ту криваву річницю злуки УНР та ЗУНР до Небесної Гвардії прибуло одинадцять новобранців.

* * *

Таких, як Ірина та Олег, називають спорідненими душами. Він у неї був єдиною дитиною, найулюбленішою та найкращою. Вона інтуїтивно відчувала потреби сина.

У дитинстві робила йому поблажки і дозволяла інколи «філонити» школу. Ірина розуміла, що уроки уроками, але вправне сидіння за партами – не завжди вірний шлях до самореалізації. І жінка все робила правильно. Вона викохала людину з великої літери, чемпіона з пауерліфтингу та патріота. Олег у соціальних мережах писав статуси у стилі: «Я живу в Україні – Богом даній землі» і носив футболку з тризубом.

Незважаючи на синові біцепси, кубики на животі та два метри краси, Ірина намагалася його захистити від чогось неминучого та неосяжного. Вона навіть не пустила свого Олега на Євромайдан. Понад усе боялася його втратити. Але неминуче неможливо оминути. 14 січня Олега з побратимами кинули під Донецьк.

Марно він розміщав на своїй сторінці «ВКонтакте» пісню Світлани Тарабарової «Повертайся живим». Не повернувся. Футболку з тризубом та грамоти, отримані за призові місця у змаганнях, Ірина віднесла у музей АТО в Дніпрі. На згадку про сина їй залишилися теплі спогади, його особисті речі, нагороди і фотографії. Саме сьогодні Олегові мало б виповнитися 24 роки. Але тепер йому завжди буде 18…

Мама Олега – пані Ірина Кулиненко поділилася спогадами про сина-Героя із i-ua.tv.

– Олег був чесним та щирим. У школі завжди заступався за слабших. «Як виросте – має стати президентом, бо дуже вже справедливий», – говорила Людмила Олександрівна – синова вчителька, коли він ходив у другий клас. Потім нам школу довелося змінити. Ми на рік перебралися з Зоряного до Межової, а звідти – до Дніпра. Проживши деякий час у обласному центрі, знову повернулися до Межової. Там син пішов у 8-й клас селищної школи і зміг проявити позитивні людські якості.

Але школу Олег не любив. Йому потрібен був тільки пауерліфтинг. Син закохався у цей вид спорту з 8-го класу. Закохався настільки сильно, що міг пропустити уроки, але у жодному разі не тренування. Нашим тренером був Віктор Васильович Даценко. За свою кар’єру він викохав багатьох чемпіонів.

У 2013 році Олег поїхав до Луцька на Всеукраїнські змагання. Вони для нього завершилися медаллю з великою одиницею та титулом чемпіона України з пауерліфтингу. Тоді син навчався в одинадцятому класі.

У 2014 році – зайняв друге місце. Приїхав додому засмученим та розчарованим. Чоловік його спробував заспокоїти: «Синку, ну не завжди ж тобі займати перші місця. Люди також хочуть перемагати»…

Окрім пауерліфтингу, Олег цікавився волейболом і навіть брав участь у шкільних турнірах. Ще одним захопленням стали комп’ютери. Він із самого малечку був ними одержимий. У дитинстві ходив до комп’ютерної школи в Дніпропетровську, але програмістом ставати не бажав. Йому завжди хотілося до армії.

У Олега були великі плани: стати військовим, або працювати в СБУ. Після закінчення одинадцятого класу, син вирішив нікуди не поступати, поки йому не виповниться 18 років, щоб піти в ЗСУ. Понад усе хотів бути десантником. І Олег таки домігся свого – підписав контракт з 25 бригадою, отримавши спеціалізацію стрільця, помічника гранатометника. Про своєї місце перебування Олег мені не розповідав.

З сином я востаннє балакала на Водохреще. Напередодні, 18 січня, цілий день не могла йому дотелефонуватися: Олег просто не брав трубку, або ж не було зв’язку.

Пізніше прийшла СМСка: «Не переймайся, я тут взагалі служу, так що все добре. Я тебе люблю». Це було останнє повідомлення від сина. 19 січня Олег то не брав слухавку, то відбивав мої виклики, то перебував на зв’язку, то зникав. А коли врешт-решт відповів – чулися постріли і наша розмова переривалася. Потім його набирала разів із десять. Зрештою, нам таки вдалося поговорити. Це була наша остання розмова.

Потім – кілька днів невдалих спроб зв’язатися. 20 січня я додзвонитися йому не змогла, 21 та 22 – так само. Абонент вперто перебував поза зоною досяжності…

Точно була в курсі, де насправді знаходиться Олег, моя племінниця Яна. Він дуже просив її нічого мені не казати. Беріг мене, не хотів, щоб я хвилювалася. За лічені дні до загибелі, Олег відправив своїй двоюрідній сестричці ось таку СМС: «Яно, мабуть, мене вб’ють, я назад не приїду. Скажи мамі, що я її сильно люблю»…

Олега поховали 30 січня. У труну я вирішила покласти синові обручку. За традицією, неодружених хлопців прийнято ховати, як наречених. Це допоможе їм на тому світі знайти собі пару… Перед похороном і офіційним прощанням Олег день побув вдома. До нього приходили друзі і багато знайомих…

У квітні 2015 року мені наснився сон. Ніби ми втрьох стоїмо біля річки: Олег, Максим і я. Нахиляюся на коліна біля сина, притуляюся до нього і обіймаю: «Не ходи туди, прийди додому. Ну, будь-ласка». Я знала уві сні про бій і що він загине. А Олег тільки стоїть і посміхається: «Мам, ну як я хлопців кину? Ти не переживай».

У мене є шкіряний блокнот, куди я записую всі сни про сина. Коли сумую, коли накривають біль та страх, відкриваю цей зошит і читаю записи. Плачу і стає трохи легше, неначе поговорила з сином.

Я дійсно бачила свою дитину у труні. Але таку можливість мали далеко не всі мами загиблих. Знайома лікарка розповіла, що ДНК-аналіз в Україні ще дуже довго не буде вдосконаленим. Як, наприклад, робили експертизу тіл бійців, загиблих в ІЛ-76?

Син сниться дорослим рідко. Частіше я його бачу маленьким, ніби ми йдемо до дитячого садка. А коли сниться дорослим – на ньому завжди військова форма.

До друзів, родичів та знайомих він приходить, як янгол, у білому одязі. Каже, що йому там добре і він біля Бога…

На честь Олега щороку проводиться турнір з пауерліфтингу. Вперше його організували у грудні 2015 року.

Для змагань замовили гарний банер із трьома синовими фотографіями. На кубках для переможців вигравіювали напис «Турнір пам’яті Олега Кулиненка». Тоді у Межову з’їхалися близько ста учасників із різних міст і містечок Дніпропетровщини. Були люди з Дніпра, Нікополя, Першотравенська, Петропавлівки, Покрова (Орджонікідзе) і Покровська. Із 2016 року турнір проводять вже на обласному рівні.

Пам’ять Олега у Межовій увіковічена меморіальною дошкою на парадному вході ліцею, де він навчався.

Також у селищі стоїть пам’ятник на честь трьох хлопців, загиблих на війні з Росією. Один з них – Олег Кулиненко.

А синів орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) я отримала на День Незалежності, 24 серпня 2015 року…

Три роки в Олеговій кімнаті все було, як при ньому. Навушники висіли там, де він їх залишив. На своєму місці стояв його письмовий стіл та інші меблі. Хіба що постіль мінялася, бо я спала у його ліжку. Через три роки після синової смерті перебрала його папери, залишивши всі журнали з пауерліфтингу в столі. Вони, як і навушники, продовжують чекати на свого господаря. Ось тільки він уже більше ніколи не прийде додому.

* * *

Тепер він оберігає маму своєю ніжною любов’ю. Нехай навіть і з небес. Інколи приходить до неї, щоб втішити і заспокоїти. Зазвичай забігає у її сни. Бо сон – це один із методів встановлення зв’язку між двома світами. І небесні стражі завжди йому допомагають без зайвих питань та уточнень. Бо у Країні вічного Літа, в Ирію, чи як там ще називають Рай, Олега вважають світлою душею. Навіть грізні стражі між вимірами йдуть на поступки небесним гвардійцям.

Вчергове він забіг у мамин сон 18 травня 2017 року на світанку. Із датою визначився навмисно і заздалегідь. Бо 18 травня – день пам’яті великомучениці Ірини. А для особливих новин інколи потрібні особливі дати. Олег хотів подякувати мамі за обручку та познайомити її зі своєю новою знайомою. Для зустрічі обрав чудернацький стадіон на морському узбережжі.

Ірина прийшла на побачення із сином разом із своєю подругою Тетяною та племінницею Яною. Жінки сіли вгорі дивного фантастичного стадіону, аж надто несподіваного для земних реалій. Лави були тільки вгорі, а внизу – морське узбережжя. Олег тримав за руку вродливицю з чорним довгим волоссям і разом з нею йшов берегом моря. Він у своїх улюблених білих шортах, вона – у легенькому літньому сарафанчику. Молоді люди, немов закохані, про щось щебетали та радісно посміхалися. Ірина дивилася на синову дівчину очима злої свекрухи.

Щось їй не подобалося у цій довгокосій брюнетці. Ось тільки що, вона ніяк не могла зрозуміти. Їй не хотілося, аби ця пара була разом. Вона сиділа і лише спостерігала.
– Не чіпай. Подивись, які вони щасливі! Ото тобі треба до них лізти? – говорить до неї Тетяна.
– Іро, ти тільки глянь, як Олег до неї посміхається. Нехай він буде із нею, – підтримала Тетяну Яна. Олег і чорнява красуня пішли далі по узбережжю, а Ірина прокинулася з відчуттям давно забутого спокою і, в той же час, – з невимовним болем та сумом на серці…

Ірина Сатарова,
журналіст i-ua.tv м. Дніпро
(Текст подано зі скороченнями)