Бо не хотіли бути рабами…

Кінець листопада в Україні позначений трагічною датою – річницею Голодомору. Як геноцид української нації, вчинений радянською владою, він мав колосальні наслідки для українців. Ті ціннісні та демографічні втрати, які спричинив геноцид, продовжують впливати на все нові й нові покоління. Сьогодні історики, психологи, антропологи стверджують: наслідки Голодомору відчутні в українському суспільстві на багатьох рівнях дотепер.

У 1920-х Радянський Союз утвердився як тоталітарна держава з комуністичною ідеологією. За нової соціально-економічної структури у такій системі не було місця для українського селянина-власника. Громадянином СРСР став ТОВАРИШ. Без національності, власності, без родинних зв’язків і цінностей. Населення, яке поступово перетворювали на рабів через колективізацію, опиралося таким змінам. Держава пішла до кінця – зламати та викорінити основу опору – українське село. Тоді там забрали всі харчі, аж до готової їжі на столі. А потім перекрили доступ до продовольства і можливість в’їзду та виїзду. Мільйони українців тоді втратили життя через спрямовану проти них політику СРСР.

Нині цей злочин кваліфікують як геноцид української нації. І сьогодні росія, як офіційна правонаступниця совєтів, теж здійснює ГЕНОЦИД українського народу. Ракетні удари, катування і розстріли населення на окупованих територіях, руйнування енергетичної системи, і, взагалі, заперечення існування нашої української нації – це і є знищення народу. Тобто, геноцид…

Тому події далеких 1932-1933 років ніколи не мають стертися з нашої пам’яті. Так само, як і нинішня війна не має забуватися усіма наступними поколіннями.

«Межівський меридіан» продовжує публікувати спогади очевидців голоду на Межівщині із книги «Свідки Голодомору. Межівщина на зламі історії: 1932-1933 рр.»

* * *

Чорна Тетяна Григорівна, 1917 р.н., смт. Демурине

«…На той час мені було вже 15 років. Я була сиротою, бо мої батьки померли раніше. Жила з дорослими братами, а пізніше мене забрала до себе старша сестра. Голод був страшний. Неподалік нас жила сім’я, де мати померла від голоду, а сини, вже дорослі, вбили свого батька та й з’їли. То нас дорослі попереджали, щоб ми не відходили далеко від домівки, бо й вас, кажуть, вб’ють та з’їдять».

* * *

Мигуля Віра Андріївна, 1921 р.н., с. Зоряне

«…А ще, йдучи через поля, ми шукали нори мишей, ховрашків і збирали там по кілька колосків. Потім вдома товкли у ступі, перетирали і варили бовтанку з кропивою. Дуже запам’яталося, як у колгоспі розстрілювали вибракуваних коней. Вивозили їх на скотомогильник і, щоб люди не брали м’яса, обсипали його карболкою. Але від неймовірного голоду люди все одно брали це м’ясо і їли його, знаючи наперед, що через добу вони помруть».

* * *

 Горілько Галина Іванівна, с. Іванівка

«На сільському кладовищі є велика могила з пам’ятником і огорожею. В ній  поховано 11 померлих з голоду у тому важкому 33-му році.

На подвір’ї, де зараз живе Галина Ляшенко, жила сім’я Антоненка Семена, у них померли з голоду четверо малих дітей.

… Значно побільшало людей, які намагалися щось украсти, аби самим прожити. У мого діда Іван В. украв телицю. Коли виконавці з сільради приїхали розбиратися з цим прикрим випадком, то злодійський вчинок видало мале хлоп’я, яке сказало, що справді їло м’ясо.

У брата Ляха Дениса з голоду померла вся сім’я, залишився він сам. Сподіваючись на краще, посадив трохи дрібнісінької картоплі, але незабаром і сам помер.

У ярах є могили, де похована сім’я Максюрів; у голодному 33-му в родині Іванченка померло дві сестри, їх поховано просто за хатою».

* * *

Чередник Ганна Пилипівна, 1924 р.н., с. Новопавлівка

«…Мати в цей час працювала в комуні на фермі, доїла корів. Інколи, коли ніхто не бачив, матері вдавалося принести додому обрату (провіяного молока). Це для нашої сім’ї була велика радість.

Батько працював їздовим у бригаді, возив гас. При бригаді тримали деяку скотину. Коли її різали, то батькові віддавали кишки із тварин, які вдома перемивали, варили і їли. Також діти ходили в поле і виливали ховрахів, ловили горобців. Їх також варили і їли. Завдяки цьому наша сім’я і вижила.

У сім’ї Логвиненка Павла і Ганни було семеро дітей, з них п’ятеро померли від голоду. Ці діти – пухлі від голоду, безсилі – ходити ногами уже не могли. Вони навколішки вилазили з хати на вулицю і їли траву: грицики, лободу. Проте вижити їм не вдалося.

У колгоспі за наказом вищих органів влади наказували забивати коней. Трупи обливали гасом і закопували в землю. Люди ці трупи відкопували, здирали з них шкуру, мили, варили і їли це м’ясо

…Сім’я Сергієнка Павла Григоровича, в якій було шестеро дітей, вся вимерла від голоду. Така ж доля спіткала і сім’ю Шарай Мотрі і Федора Родіоновича».

* * *

Яцура Віра Іванівна, с. Новопідгородне

«У тридцять третьому році мені було чотири з половиною роки. Нашу сім’ю вважали у той час багатою і тому розкуркулили. Відібрали все в колгосп – корів, коней, молотарки, увесь інвентар. Пам’ятаю також, як із ступки забирали зерно. А нашого діда посадили в тюрму за те, що не здав вчасно зерно. Страшно було, голодно. Ходили по степах, збирали мерзлу картоплю, розминали, варили і їли. Мама захворіла і вмерла з голоду, а через місяць і двохмісячна сестра, бо нічим було її годувати. Дідусь повернувся з тюрми, але подався працювати на шахту 5-6 імені Димитрова. А потім забрав і батька туди, бо там давали пайки, завдяки яким ми і зуміли вижити – я і брат».

* * *

Шашко Галина Филимонівна, 1923 р.н., с. Райполе

«Батьки мої, Тимченко Филимон Матвійович і Василина Григорівна, мали на той час троє дітей: Уляна – 1919 р., Галина – 1923 р., Марфа – 1925-го.

…Мати працювала в бригаді. Там їм раз на день давали їсти. У величезному котлі таке, хоч за вітром пусти, вода свята. Кинуть з кіло крупи перлової та води. Помиї. Де-не-де плаває картопелька. І без хліба. То, було, мама тієї побовтюхи і нам принесе. Сама не їсть, голодна, а нам розділить.

Батько працював у швецькій майстерні. То йому на пайок давали щось схоже на хліб. Одну буханку на три дні. Так він ділив цю буханку на маленькі кусочки і видавав нам, щоб було порівну всім. Їсти так хотілося, що не можна передати. То ми, було, назбираєм цвіту з акації, а мама наліпить макоржеників, напече, ото й їмо. Ходили в балку по молочай, збирали й їли».