Як відроджувалась післявоєнна Межівщина

(зі спогадів Добжанської Г.М., ветерана праці, віком 101 рік)

На кам’янському старому цвинтарі, в південній його частині розташована одинока могила, сьогодні без напису. В ній спочиває межівський землевпорядник, керівник районного масштабу Руденко Іван Григорович! Як згадує Ганна Михайлівна Добжанська, цей унікальний чоловік, її колега, причетний до проектування і закладки нашого райцентрівського парку!

В нещодавній розмові вона пригадала Віктора Яреська (голова к-спу імені Сталіна), Андрія Іванисенка (голова к-спу імені Кагановича), Василя Шевченка (голова к-пу імені Леніна), Петра Танчика (голову
к-спу «13-річчя Жовтня»), бригадира Семена Деревенця (голова к-пу Артема), голову Григорівської сільради Сумарокова, першого секретаря райкому Непораду, голову райвиконкому Михайлюка та
багатьох інших, причетних до відбудови післявоєнного господарства району.

Пригадався епізод. Саме після визволення нашого району з’явилося розпорядження про відродження скотарства у колгоспах регіону. Тваринництво на той час було практично винищено війною. Разом з тваринниками-ентузіастами назбирали по розмінованих степах з півсотні бродячих голів рогатої худоби і збили коло Новопідгородного в одну череду… А далі – чим годувати, як зимувати?! Погнали здичавілу худобу аж у Крутоярівку, де збереглася єдина скирда сіна… Вже пізньої ночі, при світлі ліхтарів, загнали худобу на ферму (сарай), розтрусивши під стінами сіно… Прийняв худобу бригадир Іван Круговий.

Знаю з розповідей Олексія Андрійовича Давиденка (с.Новопавлівка), його батько – бригадир – з товаришами переганяв евакуйовану худобу з Заволжжя цілий рік (1946-1947 рр.)!.. А поки що, на кінських бланках видрукували районні документи (паспорти) і послали цілу делегацію межівчан у Бесарабію по трофейних коней!

Назад доправили (своїм ходом) понад шісдесят голів, прив’язаних конов’яззю до трофейних бричок. Доставили їх у табір під Кованцево.

Ганна Пізнякова (Добжанська), неабиякий знавець коней, пригадує кілька унікальних епізодів своєї роботи в цій царині. Дізналася вона (районний зоотехнік), що в одному з колгоспів є унікальна
кобила тракененської породи. Разом з головою колгоспу імені Леніна Василем Архиповичем Шевченком поїхали в Підгородне і попрохали голову колгоспу Андрія Гнатовича Іванисенка обміняти кобилу на молодого жеребця. Хитруватий Іванисенко довго не згоджувався на обмін! Все запитував: «Навіщо тобі ця кляча?».

І коли на тій кобилці стали виїздити на підгородянську гору, тоді вона і показала себе!

Таким чином Ганна Михайлівна зуміла підібрати і розвести племінний табун коней у районі. Якось їй вдалося виміняти трофейного німецького жеребця Штурвінта в Покровці. Повантажили його на полуторку і повезли чомусь через Дніпропетровськ на Межову! І весь час поряд із норовливим конем стояла тендітна жінка. Ото було диво на весь обласний центр.

З семи чи восьми років Анюта вже водила коня на скиртуванні (хлопців у сім’ї не було). Іноді засипала
на ходу і падала з коня. Батько піднімав помічницю, і працювали далі.

Доречно нагадати, що вже в юні комсомольські роки, перед самою війною, в межівському клубі проходило молодіжне зібрання. Виступаючи на ньому, молода запальна межівчанка запропонувала молоді взяти шефство над вирощуванням коней для війська (коні тоді були головною рушійною силою в армії).

Слід зазначити, що через п’ять років у районі було вже понад дві тисячі першокласних коней. А ще років через чотири-п’ять у Межовій з’явився іподром, де проводилися щорічні осінні перегони.

Я теж це спостерігав, коло старого вітряка, за Григорівським старим кладовищем. Видовище було особливе, як у відомому кінофільмі ”Кубанские казаки”. Ну а ми, пацани, запам’ятали, як вперше
скуштували незрівнянне морозиво!

Встало питання про налагодження в колгоспах птахівництва, в Колоні Межова і Крутоярівці відродили інкубатори. З Донеччини (радгосп імені Чкалова) завезли яйця курей і качок, з під Нальчика (радгосп „Кури – живі”) – індичі. У всіх шестидесяти колгоспах почали розводити птицю.

Як пригадує заслужений ветеран, тяжко і болюче проходили процеси відродження тваринництва. У Новопідгородному, приміром, свинарство починалося з восьми свиноматок, худющих, як дошки…
Зоотехніки і ветеринари ходили по дворах і господарів, які мали теляток, умовляли здати до колгоспу, обіцяли певну винагороду, корми, тощо…

А які високі були податки… Вирубали садки, і над селами стирчали одні димарі. Вже в 60-70-х роках минулого століття, коли Ганна Михайлівна Добжанська очолила міжколгоспне об’єднання по вироб-
ництву свинини, на відгодівлі було понад 30000 голів свиней.

Попри сучасні оцінки нашої історичної минувшини, в цілому об’єктивні і вірні, ми згадуємо нелегке життя наших земляків, благородну працю мільйонів, високі моральні цінності, трудовий ентузіазм, безкорисливу самопожертву і героїзм.

Цього нам сьогодні особливо не вистачає.

Записав Петро БАБЕЦЬ, смт Межова