Журналісти – фронтовики і педагоги. До 100-літнього ювілею письменника О.А.Зоца
Столітній ювілей письменника і педагога Зоца Олексія Антоновича зумовлює наше повернення до гурту межівчан старшого покоління в пору їхньої співпраці на педагогічній ниві учителями історії. Мені пощастило опинитися в їхньому середовищі на початку сімдесятих років минулого століття одразу після завершення навчання в Дніпропетровському державному університеті.
В той час у нас склалася професійна традиція регулярно збиратися на методичні семінари, проводити щорічні олімпіади, взаємовідвідування уроків тощо. Вважаю оте колективне чи індивідуальне взаємовідвідування найцікавішим спілкуваннням у своєму житті.
Пригадуючи статечного Олексія Антоновича, на той час директора Іванівської середньої школи, я пригадую також оцінки і характеристики, дані йому бойовим товаришем Іваном Максимовичем Черняком. І те, що в той далекий непростий час Черняк І.М. багато чого не договорював або лаконічно говорив з недомовками, надавало якоїсь шляхетності і авторитету цим фронтовикам. Вони мали своє світобачення, яке часто не збігалося з офіційною версією, часом сміливо висловлювали власну критичну думку і намагалися у нас, молодих, виробити самостійне неупереджене мислення.
Значно пізніше я довідався, що Олексій Антонович пройшов війну з першого до станнього дня, воював у польській Армії Людовій, був комендантом одного з польських міст, після повернення перебував на партійних посадах у Криму. Та через свій принциповий і непоступливий характер опинився на вільній педагогічній ниві, передаючи учням і колегам знання та досвід.
Пригадую наш незвичайний історико-краєзнавчий колектив, де уживалися часом зовсім не схожі і оригінальні характери: директор Володимирівської школи Василь Васильович Ракша, слов’янський учитель історії Мормуль М.П., маленький всюдисущий історик з Новопавлівки Кузьма Васильович Діденко. Анастасія Полікарпівна Кобець, яка глибоко поринала в краєзнавчу минувшину, Паша Макарівна Коба, учитель суспільствознавства Межівської СШ № 2. Скільки дружніх, захоплюючих оповідок, жартів було на тих зібраннях. Пам’ятаю безпартійного директора Івана Петровича Коротача. Розказували, що коли його агітували вступати в КПРС, він гарячково відбивася: «Краще тоді забирайте в мене школу!». А школа була найкраща в області! Це зараз трохи смішно, а тоді було не до жартів.
Не можу не згадати друзів-колег: Беремеша В., Золотова В.Ф., Хохлову А.О., Щудро Н.Я., Ручій Л.М., пізніше, Калініченка В.Ю та ін.
Особливо хочу відзначити пам’ять незабутньої Марії Антонівни Кириченко (Шершук).Чи не єдина вчителька Межівщини, яка так зримо подавала матеріал, що діти уявляли собі, наче живих, єгипетських фараонів, асірійські колісниці, слонів Ганібала, що переходили засніжені Альпи. Старших учителів-істориків – Лепеху І.І., Яременка Т.К. – я не застав.
Також хочу згадати ще одного унікального вчителя, Кия Григорія Озотовича з Веселого. Його сестра свого часу була «прикриттям» розвіднику Березняку. Кажуть, він досі живий, мешкає у доньки в Дніпрі. Дай Бог йому здоров’я.
Мені хочеться підкреслити одну унікальну рису цього козацького товариства. Ці поважні, авторитетні люди ніколи не поводили себе зверхньо щодо нас, молодих колег. З ними було легко у спілкуванні, вони завжди викликали повагу. Часто, не криючись, вели між собою розмови, що донедавна були заборонені, і довіряли нам. А ще хочу підкреслити, що Олексій Зоц, Іван Чорняк, Яким Давиденко, Іван Тараненко, Григорій Мельник, Микола Мацегора та ін. пройшли пекло війни, відроджували і піднімали районну журналістику (редагували «районку», наповнювали змістовним матеріалом) на загальноукраїнському рівні публікували виважені талановиті твори. Це багатий літературний доробок, достойний подальшого дослідження.
Петро Бабець,
краєзнавець
