День пам’яті жертв Голодоморів: невинно убієнні мають бути вшановані

У четверту суботу листопада українці по всьому світу вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових голодів 1921-1923 та 1946-1947 років.  У 2006 році Україна офіційно визнала Голодомор геноцидом свого народу. Адже внаслідок штучних голодів загинули мільйони невинних людей.

На жаль, історія повторюється. У 2023 році День пам’яті жертв Голодоморів має особливе значення. Через десятиліття росія знову повторює страшні злочини проти українців, руйнуючи цивільну інфраструктуру, школи, лікарні, житлові будинки, вбиваючи та катуючи мирних жителів.

Російський режим штучно обмежує доступ мільйонів людей до українського збіжжя та загострює продовольчу ситуацію у світі.

Трагічні події та злочини, які розгортаються на наших очах, демонструють: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви – вшановані.

Ми завершуємо публікацію спогадів очевидців Голодомору, зібраних у книзі «Свідки голодомору. Межівщина на зламі історії». У 2008 році бібліотечні працівники Межівщини зібрали ці свідчення і впорядкували видання. Хай більше не доводиться збирати такі страшні спогади.

Лях Надія Йосипівна, 1928 р.н., смт Демурине

  • Я жила з мамою та меншим братом в селі Гаврилівка. Пізніше ми перебралися в Демурине. Мені у той час було п’ять років. А в 1932 році мама ще народила нам з братиком сестричку Валю. Та почався далі страшний голод! Мама намагалася віддати усе до крихти дітям, а сама опухла від голоду, ослабла.

Бавила сестричку здебільшого я. Але через дав місяці вона померла в мене на руках. То я й найняла за «коржики» з зелених колосків сусіда, щоб викопав яму і поховав малятко. Коли він заховав небіжчицю у нашому садочку під грушею, то одержав обіцяні коржики. Та наївся одразу так, що й помер у нас в садку. А мамі, братику і мені вдалося залишитися живими.

Назаренко Лаdрентій Митрофанович, 1910 р.н., с. Водолазьке

  • У 1933 році голоду не могло бути, бо урожай був, хоч і невеликий. Та все зерно забрали, навіть те, що призначалося для посіву. Так що голод створили керівники нашої країни. Люди з голоду помирали страшно. По двоє-четверо чоловік з кожного двору майже щодня не ставало. Так померли Федір Боровенський і його дочка, Кузьма і Векла Дерипали, Петро Нестеренко, Федір Коломоєць, Якуш Нестеренко і двоє його дітей, родини Кисельових, Новикових і багато інших.

Там, де нині в нашому селі молочно-товарна ферма, тоді була комуна «Перемога», яку селяни називали табором смерті. В ній, разом з водолазцями, жили і працювали жителі села Слов’янка. Скільки нещасних людей померло в комуні. Про всіх і не згадаю, а ось про сім’ю Несукаїв пам’ятаю добре, бо я їх хзнав. Чоловік і жінка померли голодною смертю, їхніх дітей – Галю і Федька забрали в дитячі ясла, де дітям давали по сто грамів круп на день. Це врятувало їх від смерті.

У той страшний рік люди були такі виснажені голодом, що не мали сил навіть поховати померлих. Покіників замотували в рядно і заривали в землю. Померлих  у «Перемозі» ховали в лісі, бо в живих не було сил нести їх на кладовище. А траплялося й таке, що мертвого прив’язували за ногу дротом, витягували з казарми і кидали в рів.

Карабан Марія Дмитрівна, 1923 р.н., с. Новопавлівка

  • Мої батьки мали восьмеро дітей. двоє з них померли в роки голодомору. Батько помер у 1929 році, мати залишилася дітьми сама. Дуже тяжко бідувала наша сім’я. Подумати тільки: в сім’ї восьмеро дітей, а їсти немає нічого. Найбільше страждань випало матері.

Взимку, коли скирти соломи стояли у степу, старші діти, як голодні вовки, пробиралися до них снігами, перевіювали пшеничну полову і добували з неї золоті зерна пшениці. Якщо вдавалося навіяти одну-дві жменьки зерна, це було для нас неабиякою удачею. Ми знали: завтра розтовчемо зерно в ступі і буде хоч який-небудь суп.  А значит, наше життя розтягнеться ще на якісь два-три дні. Із відвійок проса їли «пужину». До відвійок додавали траву лободу, листя берестка і випікали коржики. також були випадки, коли діти ловили і забивали котів. М’ясо з них дуже смердюче, навіть голодні собаки не їли, а ми, люди, мусили хоч так рятуватись від смерті.

В ці роки село перетворилося на суцільний похорон. Кожного дня когось везли на цвинтар. Вимирали цілі сім’ї односельчан. У сім’ї Рачка Івана було дев’ятеро дітей – померли від голову всі.

Щудро Сергій Іванович, с. Новопідгородне

  • Мені було вісім років, але я добре пам’ятаю, як забрали все, що можна було взяти. Навіть посуд, ганчір’я, яке було на печі, де лежали діти.

На період голодомору в селі було 340 дворів, понад 2600 душ населення. Сьогодні важко назвати точну цифру, скільки людей померло в Новопідгородному. Але достовірним залишається той факт, що смертність у селі була. Вмирали поодинці і цілими сім’ями. З розповідей старожилів випливає, що голодомор у Новопідгородному не набрав такого масового катастрофічного масштабу, як в інших селах району та області.

*******

Торік у своєму зверненні Президент України Володимир Зеленський говорив, що українці пройшли через дуже страшні речі. І попри все зберегли здатність не підкорюватися та свою волелюбність. Колись нас хотіли знищити голодом, тепер — темрявою та холодом. Сучасна трагедія українського народу наочно демонструє, що ніколи не можна пробачати та забувати злочини проти людства. Геноцид має бути засуджений усім світом, а невинні жертви — вшановані.

Закликаємо всіх долучитись до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції Запали свічку, коли українці запалюють вогник на підвіконні на згадку про жертв сталінського терору. 

Єднаючись у такий спосіб у вшануванні тих, хто став жертвою геноциду голодом, ми нагадуємо собі й усьому світу, що темрява не може перемогти, що рано чи пізно зло засуджують, а жертв — пам’ятають і шанують.

підготувала Тетяна Сітар