Трагічні й непередбачувані долі Великої Перемоги
Саме в такий травневий пам’ятний день Ніна Григорівна Прутник (Єресько) розповіла мені сумну історію про своїх рідних: не повернулися з війни чотири рідні брати, а серед них і її тато Григорій Терентійович, який загинув у боях під Ростовом-на-Дону (18.07.1942 р.), Дмитро Терентійович (07.1942р.) – під Харковом, Тимофій Терентійович (1942 р.) пропав безвісти.
Дядько Сергій усю війну відновлював аеродроми на різних фронтах під постійними артнальотами ворга, а загинув в останній день війни – 9 травня 1945 р.
Племінниця пам’ятає, що присилав з фронту парашутну тканину – дітям на платтячка!
„Книга пам’яті” зберегла ім’я ще одного нашого героя з с. Іванівки, Кіндрата Кіндратовича Звінця (1899–1942), який з боями пройшов від Румунії до Сталінграда. Йому вдалося евакуювати сім’ю до нашої Миколаївки, а сам став прикладом хоробрості в сталінградських боях…
Після війни однополчанин, генерал Ільїн розшукував героя, збирався написати про його подвиги. Свого часу про це писала районна газета.
Подібна доля спіткала офіцера Якова Воловенка… Збереглися свідчення, що він відступав з-під Києва, а сліди його загубилися десь під Ленінградом.
А скільки горя та поневірянь випало на долю їхніх дружин і дітей у всі ті страшні часи!
В 1943 р., у вересні, забіг додому у с. Попутне на хвилинку Яків Костецький – а там ні дружини, ні дочок. Залишив на стільці свій пояс і подався далі під Токмак. Там же знайшов упокій ще один межівчанин Микола Таран, поліг у бою під рідним селом. І тільки в 1975 році про це дізналися рідні.
Днями розговорилися із сусідом Чередниченком В.М. і той розповів бойову сагу свого батька Марка Денисовича (1903(9)р. н.) з с. Вознесенки. Товариші-односельчани були свідками, як під час бою на Курській дузі він загинув під час авіанальоту. Куди не зверталися, куди не писали рідні, відповідь одна: пропав безвісти. Тож, як свята пам’ять, залишився батьків портрет.
Петро БАБЕЦЬ, краєзнавець
Шановна редакціє!
Прошу надрукувати до свята Перемоги мого листа. У ньому мова піде про мого рідного брата – Тимофія Андрійовича Яцуру.
Народився він і проживав до війни у селі Новопавлівка, працював вівчарем у колгоспі «Комінтерн» (у ко-
лишньому хуторі Категорія, який зник з карти так само, як і багато інших маленьких населених пунктів).
У перші дні війни Тимофія разом з іншими односельчанами забрали на фронт. А невдовзі прийшла до нашої хати похоронка…
Відтоді завжди з болем слухаю пісню воєнних років про журавлів і дзвенять у серці слова: «Солдаты, не
пришедшие с полей, не в землю нашу полегли когда-то, а превратились в белых журавлей»…
І думаю: якби мені побачити цей журавлиний клин – то одразу б впізнала свого брата. Адже так боляче згадувати, що його вже стільки десятиліть нема. Залишився тільки в «Книзі Пам’яті України» та моїм серці.
З повагою,
Тетяна Андріївна ДІБРОВА (Яцура)
Шановні читачі “Межівського меридіану”!
Цими днями ми відзначатимемо 75 річницю Перемоги у Другій світовій війні.
З нагоди цього свята хочу розповісти про свого дідуся, Тузенка Луку Олександровича (1907 р.н.) з села Мала Покровка (Зорянська сільська рада), який захищав нашу Батьківщину від загарбників. У перші ж дні окупації Межівщини разом із товаришем він підпалив, щоб не дістався ворогові, покинутий радянський танк, який при відступі частин Червоної Армії залишився без пального поблизу р. Бичок. За це його з напарником забрали в гестапо. Але той мужній хлопець узяв усю провину на себе, бо в дідуся вже було 2 дітей, і хлопця розстріляли, а дідуся відпустили.
З 1942 року він воював у 6 окремій роті хім. захисту 10 Гвардійської повітряно-десантної Криворізької червонопрапорної дивізії.
У бою під Кривим Рогом у листопаді 1943 отримав важке поранення в шию розривною кулею, яка вийшла під правою лопаткою. Спочатку лікувався в шпиталі, згодом – удома. З січня 1944 його частина наводила переправи через річки Дністер, Прут, Дунай, звільняла Молдавію, Румунію, Угорщину. Перемогу зустрів у Австрії. Нагороджений 3-ма бойовими медалями, 2 з яких – “За отвагу”.
На 2 фото – з бойовим побратимом Федором Трохимовичем Дубиною з с. Новопідгороднього.
Давайте шанувати пам’ять про наших дідусів та бабусь, які на своїх плечах винесли страшний тягар війни і дали нам шанс жити достойно, на вільній землі.
Тетяна Тузенко
