Втрата віри й дорога до неї

Однією з найяскравіших подій фіналу Останнього дзвінка став дзвінок випускників-третьокласників в Українській школі. Фіналістами стали п’ять учнів з Іриною Хамзяївною Півень.

У тріумфально святкових обставинах обмінялися взаємними подяками Ірина Хамзяївна і батьки учнів за нелегку обоюдну співпрацю у навчанні і вихованні майбутньої Людини з великої літери, з надією, що у їхніх маленьких душах і серцях ніколи не знайде місця байдужість, черствість по відношенню до оточуючих, батьків, природи, рідного краю, країни.

А тепер запитаємо себе: чи сприйметься такий благородний поклик дорослими у суспільстві, взагалі, всіх випускників шкіл і цих діток, зокрема, до взірцевої духовності та моральності в майбутньому?

Зараз наше суспільство переживає не зміцнення «связи времен», а загострення і поглиблення розбіжностей у поглядах різних поколінь, звуження кредиту довіри молодого покоління до старшого. Важливо, щоб ці розбіжності не дискредитували шкільну позашкільну молодь і не вели її до бездуховності і войовничого націоналізму (який ми знаємо і бачимо зараз, нажаль).

З мого погляду як людини старшого покоління, поряд з пропагандою і втіленням в життя багатовекторних демократичних цінностей не відведена роль праці – постійній, буденній, життєво необхідній кожному для створення сімейного заможного життя. Заможна сім’я – сильна і багата держава! Ця прогалина і веде позашкільну молодь і молоде покоління взагалі в аморальні обставини відчаю і злоби.

Адже кожен випускник після останнього дзвоника залишаю школу з глибоко гуманною душею, наповненою честю, совістю, добром до людей, природи, рідного краю, держави. Держава змушена законами держави дати місце кожному!

Майже такий мотив має і промова Ірини Хамзяївни. Понад 30 років вона була вчителькою і мамою. Її батьківська любов, яку вона несла до дитячих сердець, зігрівали їхні душі. Навчала любити і шанувати історію, культуру, звичаї і побут свого народу і Україну як державу, в народився і живеш. Вчила відчувати тепло землі рідної держави і ніколи не забувати стежини від батьківської хати до школи і навпаки. Адже в стінах школи і батьківської хати передавався дітям вічний моральний кодекс наших предків, одвічні людські цінності людяності, щедрості, віри в майбутнє.

Присутніх і дітей об’єднали невимовна туга і біль від останніх слів Ірина Хамзяївни про долю школи: «…Це останній дзвінок, і ви останні покинете стіни Української школи, яка зупиняє своє існування як навчальний заклад. В ці прощальні хвилини щемливим сумом стає від того, що йде назавжди в минуле щось важливе, дороге і рідне… і хочу ще сказати вам такі слова:

А Ви летіть, летіть собі, летіть…
Від болю і розлуки не впадіть!
Летіть, та білих крилець не ламайте,
А, падаючи, знову підіймайтесь.
Тернами встелені шляхи-дороги,
Й стрімкої річки круті пороги
Нехай у вашій долі обминуться.
Ви ж бійтеся з любов’ю розминуться.
Зустрічному дозвольте обігріться,
На біль свій і утому посміхніться,
Хороших друзів завжди вибирайте,
Своїх батьків ніколи не цурайтесь.
З любові й болю зіткане життя,
Цьому, що є, не буде забуття.
А Ви летіть… додому повертайтесь
Та на минуле часом оглядайтесь».

При зустрічі з працівником школи Суботою С.А. були сказані мені такі слова: «… таке навічне прощання зі школою – ніби ніж у серце. Всі присутні плакали». І вона знову заплакала.

Та недарма говорять, що ніколи хмара сонця не заступить. Ірину Хамзяївну і її учнів чекає з нетерпінням нова прекрасна школа №1 у Межовій. А любима і рідна наша Українська школа переходить у розпорядження Межівської територіальної громади.

Щасти всім на дорозі майбутнього!

5 червня 2021 р.

Галина Михайлівна МАКАРЕНКО,
вчитель-пенсіонер, с. Славне