Хай муза завжди буде з ними. Про що сьогодні пишуть поетки та поети Межівщини
21 березня, у Всесвітній день поезії, у відділі обслуговування користувачів Межівської бібліотеки відбулося засідання любительського об’єднання «Літературне слово Межівщини». Цього дня тут зібралися і місцеві поети, і люди, які шанують поетичне слово і з величезним задоволенням відвідують такі поетичні зібрання.
Вітали учасників зібрання гості з Покровської міської центральної бібліотеки ім. Шевченка (Донецька область): завідувач відділу соціокультурної діяльності Наталя Пилипенко та провідний бібліотекар Любов Горбань. Межівська бібліотека отримала в подарунок комплект літератури – як сучасної, так і класичної.
Голова літературного об’єднання Петро Максисмович Бабець презентував присутнім нову збірку віршів «На хвилях поетичного натхнення».
До неї увійшли твори присутніх на засіданні авторів. Кожен твір – це голос душі. А душі наших поетів нині говорять в унісон. Про жахи війни, про важкі втрати, про знівечену землю, про величезну жагу до життя, про призначення поета в цей нелегкий час. Отож, слово поетам…
Петро БАБЕЦЬ
*********
Відступила зима,
Теплі хвилі стрімкі,
Оживає трава і щебечуть пташки,
Сонце бризка навкруг,
В небі хмари пливуть,
І сподівання п’янкі
в моїм серці живуть.
Швидко день промайнув,
Славний вогник надій,
І чекаю щодня
Я із фронту подій.
Знов сирени ревуть,
І тривожно мені,
І день хмари пливуть
У безсонні німім.
Знаю: хлопці не сплять
І боронять наш сон,
Щоб весь світ врятувать
Без підступних тривог.
*********
Моя муза – гірка забаганка
Серед горя, біди, боротьби,
Моя радіть і вірна коханка
В нашім спільнім нелегкім житті.
Ти даруєш осмалені крила,
Піднімайся, не бійся, лети.
В цьому наша надія і сила
До великої правди мети.
Поряд грізні війни п’єдестали,
І щодня проливається кров
Ми міцніші і щедріші стали
І осмислена наша любов.
Через втрати, надії і болі
Поетичний протоптаний шлях.
Вистачає нам сили до волі
І майбутнє горить на устах.
Дай нам, Боже, зустріть перемогу,
Український наш рід зберегти.
Муза нам надсилає підмогу
До майбутнього впевнено йти.
________________________________________________________________________________________________
Валентина САМОТУГА:
«Зараз такий час, що пишеться про війну. З нашого села двадцять вісім чоловіків на фронті. Двоє з них загинули, троє зникли безвісти. Серед них мій троюрідний брат»
*********
Без тебе, братику, так сумно навкруги,
Ти був єдиний хто мені лишився.
Пішли батьки і старший брат туди,
Звідкіль вже не вертаються, лиш сниться.
А я тебе чекаю другий рік,
Не вірю, що загинув. Боже милий,
Дай мені віру, і надію, й сили,
Щоб дочекатися, і брат вернутись зміг.
Без тебе, братику, так сумно у дворі,
І хата батьківська, як пустка, стала нині.
Я знаю, ти служив своїй Вкраїні,
Та вірить серце. Повертайсь скоріш.
*********
Пробачте, рідні, що довго не вертаюсь,
Я тут із побратимами у полі,
І душі наші в небесах літають,
То так судилося мені, така вже доля.
Пробачте, рідні, не зайду до хати,
Там плачуть діти, голосів не чути.
А як же хочеться сім’ю всю привітати,
Зустріти тих, хто поруч має бути.
На вулиці зима снігами віє,
І падати ракети гучно стали.
Пробачте, рідні, захищав Вкраїну,
І отчий дім, щоб ви спокійно спали.
Пробачте, рідні, вірте – повернуся,
Загляну у двори, такі знайомі.
По рідній вулиці, як і раніш, пройдуся
І серцем відчуватиму – я вдома.
_____________________________________________________________________________________________
Надія НОВИКОВА:
«Не буду говорити, буду вірші читати. Думаю все буде зрозуміло. Пишу про почуття і про війну, про волю, про «майже друзів»
*******
Воля міцно сплетена,
А війна розпатлана
Ходить, бродить нетрями,
Запиває втратами.
Виє вовкулакою
І регоче відьмою.
Хоче розбагАтіти,
Щоб не бути бідною.
Смерть…А їй все байдуже,
Холодно всміхається,
Що із пекла вилізло
В пекло повертається.
Невгамовна біситься
Її пика спечена,
Святим Богом проклята
І навік приречена.
Воля міцно сплетена,
Але не залякана
І не переможена,
А лише заплакана…
Я з тобою
Холод пестив жіночі руки,
І вуста білим інеєм вкрило,
Від безсонних ночей та розлуки
Її ніжні повіки втомило.
Та вона все одно посміхалась,
Світлим променем дихало небо.
Вона вірила і не здавалась
Та по-іншому, мабуть, не треба.
І від холоду плечі ховала,
Де спадало хвилясте волося,
І від туги в грудях стискало,
Та зігрітись самій не вдалося…
Бо в ту мить, може, сонечко сіло,
В другу мить темна нічка настала.
І вона, тихо мріючи, мліла,
Бо так довго на нього чекала…
Дочекалась щасливої мтті,
Зеленіла з-під снігу трава.
Я з тобою, не плач, моя мила…
Потонули в обіймах слова…
Майже «друзі»
Ми ніколи не будем собою,
Як зникає веселка на небі,
Добра посмішка робиться злою.
І здається – нічого не треба.
Вже не зможемо бути собою.
Те, що буде, іще не настало.
Живемо лиш одною добою,
Все стерпіти нас Небо благало.
Чи насправді для нас справедливо?
Помирати, боротись роками,
Стали рити підступно могили
Майже «друзі», які були з нами.
Майже «люди» для нас хочуть смерті,
Навіть слів для таких небагато.
Гидкі виродки, майже уперті,
Вас запрошує пекло на «свято».
Ви придумали, що нас не стане…
Ми існуєм…а будемо жити
На землі і на Небі віками,
________________________________________________________________________________________________
Валентина ЦІПИЛА:
«Дуже часто згадую своїх дідуся й бабусю, дитинство. Пишу про це. Але воєнна тема знову повертається. Тому багато віршів присвячено захисникам і захисницям, також тим, хто перебуває в полоні»
*******
Як хочеться поринути в дитинство,
Туди, де мама й тато молоді,
Пасуться гуси у бабусі біля тину,
І груші у садочку запашні.
Бабуся спозаранку вже на кухні,
Борщ з півником у казанку кипи,
Налите молоко парне у кухлик,
Дідусь на стільчику біля плити сидить.
Із печі пахнуть пиріжечки гарбузові,
І хліба незрівняний аромат.
Вернуть би все, щоб всі живі-здорові,
На жаль, в минуле вороття нема.
Захисниця
Ти гуляєш тінистим парком
І любуєшся неба блакиттю,
А вона зараз там, де жарко,
Де життя їй здається миттю.
Ти взуваєш гарненькі підбори,
А вона зашнуровує берці,
Бо вона там, де біль і горе,
І живе з Україною в серці.
Ти не носиш ні бронік, ні зброю,
І не спиш у холоднім наметі.
А вона відпочила й до бою,
Де б’є «Град» і тріщать кулемети.
Де від вибухів майже щомиті
Все здригається і палає,
Там рахують хвилини прожиті,
Там ракети ворожі літають.
Сильна духом, незламна, нескорена,
Та їй спокій ночами сниться.
Бо війною вона загартована,
України донька – захисниця.
********************
Мамо, ти не плач…
Мамо, ти не плач, я повернуся,
Виживу, на зло всім ворогам,
Під орду рашистську не прогнуся,
Україну рідну не продам.
Мамо, ти не плач, ще зійде сонце,
Навесні засіємо лани,
И чекай мене проти віконця,
до грудей світлину пригорни.
Мамо, ти не плач, все буде добре,
Тільки ти молись за свого сина
Вибач, що приніс тобі я горе,
Ти найкраща в світі, ти єдина.
Мамо, ти не плач, прийду до тебе,
Поцілую зморені долоні,
Лиш думками й згадкою по тебе
Досі ще живий я у полоні
________________________________________________________________________________________________
Світлана АЛЄКСЄЄВА:
«На жаль, лише воєнна тематика присутня в моїй творчості зараз. Про що б не починала писати, а все зводиться саме до цього. Навесні завжди пишуться вірші про весну. Але цього року теж – воєнна тема»
«Бач, – кажуть, – вже прийшла весна»
«Бач, – кажуть, – вже прийшла весна».
Не віриться… Хоч ось – підсніжник білий.
А все ж реальність неприродна і гучна,
І на промінні сонця – знову тіні сірі.
Десь у блакиті сходить вранішня зоря
Й рожевим золотом малює візерунки,
Там в зелень одягаються поранені поля,
Весняники між вирв цвітуть у обладунках.
Під тихим дощиком бубнявіють бруньки,
І листя зламаними вітами тягнуться до неба.
Летять в завісі димовій із вирію бузьки –
Крім Батьківщини їм нічого більш не треба.
На річці крига відійшла в холодну вічність,
Дзвенять струмки крізь вибухів громи.
Життя красу природи заплело у дійсність –
Вона буяє попри нелюдів шторми.
О цій порі оновлюється все живе в землі,
Прийдуть часи – і забуя життя сповна,
І перемоги промені закриють шлях імлі,
Й не буде сумнівів… Весна таки прийшла.
«Бач, – кажуть, – вже прийшла весна»
***********************
