«Слово о полку Ігоревім» спонукає до нових і нових відкриттів
Подія, що відбулася в наших степах у травні 1185 року – битва давньоруських князів на межі половецького краю – викликала до життя безсмертний твір високої літературної вартості, філософської та естетичної сили і краси.
Здавалося б, за двісті років з часу відкриття «Слова…» все досконально вивчено і перевірено істориками, мовознавцями, археологами, етнографами і народознавцями. На вівтар наукового дослідження поклали свої знання і сили вітчизняні та зарубіжні вчені, серед яких Капніст В., Максимович М., Огоновський О., Франко І., Руданський С., Чернявський М., Потебня О., Рильський М., Забіла Н., а також сотні і сотні відомих і малознаних російських, європейських, канадських, японських та інших учених. І, не зважаючи на це, «Слово…» продовжує вражати своїми несподіваними одкровеннями і сюрпризами. Радує те, що серед нових ентузіастів-дослідників можемо опинитися і ми з вами – звичайні любителі і шанувальники літературної спадщини.
За останні десятиліття назавжди розвінчані критики автентичності «Слова…» Мовознавець Залізняк довів південно-руську мовну основу цього твору, а Гаркавець А.О. (випускник Харківського університету) відродив «загублену» половецьку мову, вивчивши понад 30 тисяч документів на вірмено-кипчакській мові.
Канадський дослідник Шелест В. перекинув прямий місток між паралелями сюжетів «Слова…» і давньоіндійської «Махабхарати». Виходить, «безвісний» автор пісні про похід Ігоря Святославовича добре знав зразки давньоіндійського епосу.
Працівниця нашої дитячої бібліотеки Грицай А.В. допомогла мені перекласти з англійської фрагменти наукових досліджень Володимира Шелеста (80-ті роки) – індійська міфологія і наша минувшина стали поряд.
Мені пригадався колишній сусід – механізатор Карнаух Г. Звідки таке прізвище?
Воїн Карна (давньоіндійський герой), відмічений богами, мав надрізані (обкарнані) вуха і відзнаку – богодані золоті сонячні сережки.
Хто добре знає українську мову, той легко упізнає в давньоіндійському Агні – бога вогню, в Куркула – бога багатства, в Яма – бога підземного царства… Щодо Карна і Жля – то вони як воїни-нападники сіяли «руській землі вогонь і попіл (смагу)»…
Цікаво, що деякі вчені слушно доводять глибоке знання давньоруським письменником Біблії. Так у четвертій «книзі суддів» розміщена «Пісня Дебори» (ідея об’єднання всіх патріотів рідного краю і заклик боротьби з ворогами).
Недавно перечитав краєзнавчу книгу Олександра Знойка (1907-1988) «Міфи київської землі та події стародавні» (друге видання, 2004 р.) і тільки зараз звернув увагу на оригінальне тлумачення загадкового персонажа «Слова…» – Дива. Це вже наша слов’янська міфологія, і творець епосу добре знав про це.
Коли Ігореве військо було розгромлене, князь потрапив у полон, а руська земля опинилися беззахисною перед ворогом – «Небо-Див трагічно упав на землю».
Це та інше спростовує десятки фантастичних вигадок сучасних «дослідників» «Слова…» (особливо із «руського міра»).
Приміром, недавня стаття-«придумка» пані «Ю» про «мечі харалужні». Їх авторка порівнює з «дамаськими шаблями» і «булатами»… А от інженер з Донбасу, вихідець із Західної України, розповів про село Харалуг і болотну залізну руду – що все і пояснює.
І все це ще раз підтверджує версію Махновця Л., що автором безсмертного твору був князь Володимир – син галицького князя Ярослава Осмомисла, брат Єфросинії, дружинник князя Ігоря, племінник Всеволода Суздальського. На той час князь-ізгой, освічений муж і знавець вітчизняної і всесвітньої історії, близький родич правлячої еліти Київської Русі, справжній патріот, насамкінець веселун і неабиякий дотепник. Додам від себе, що серед освічених людей того часу йому просто не було рівних.
А от його батько – Ярослав Осмомисл, хитрун-швидкодум – знав латинь, грецьку, німецьку, угорську, польську, литовську і половецьку мови. І все це використовував у практичній діяльності. Розумівся і в таємницях Святого Письма.
Нещодавно нашим ученим вдалося відтворити його візуальний портрет, що є унікальним рідкісним явищем.
Ще десять-п’ятнадцять років тому дослідники «Слова…» цього нічого не знали.
Петро БАБЕЦЬ,
краєзнавець
