Ми пам’ятаємо!
Є у нашому житті визначні, знакові, переломні дати, коли ми зупиняємося – перериваємо щоденний рух у безкінечних клопотах і повсякденних турботах.
Одна з них – 9 травня. Завтра ми з вами відзначатимемо ювілейну 75-у річницю Перемоги над нацистськими загарбниками, а сьогодні, 8 травня – День пам’яті та примирення, що також символізує перемогу над нацизмом у Другій світовій війні.
Безумовно, останні події, світова пандемія коронавірусу та карантині заходи накладають свій відбиток, на відзначення ювілею Перемоги. І всім нам треба знову і знову з розумінням поставитися до ситуації та усвідомити відповідальність насамперед за тих, хто нас оточує…
Але це зовсім не означає, що ми не можемо відзначити День Перемоги у своєму серці… Які б складні часи не переживала наша держава – 9 травня завжди залишатиметься одним з найголовніших свят для жителів України.
Тож цього дня ми можемо згадати хвилиною мовчання всіх, хто загинув на полях найкровопролитнішої війни в історії людства. А разом з ними і тих, хто не шкодуючи життя боронив і боронить сьогодні Україну, адже за останні роки ми маємо нове покоління ветеранів, нерідко зовсім молодих…
…Так, Перемога була одна на всіх, хто вступив у двобій з нацистською навалою. І ніхто не стояв за ціною. Для України ця ціна становила, за різними даними, від 8 до 10 мільйонів людських життів, колосальні суми економічних втрат.
ПАМ’ЯТАЙМО, що далекого 1941 року боронити рідну землю від коричневої чуми пішли і понад 6 тисяч наших земляків – жителів Межівського району. Серед них були комсомольці-добровольці, які 17-річними юнаками одягли солдатські шинелі. Понад 1,5 тисячі з них на повернулися до рідних домівок…
Люди старшого покоління добре пам’ятають часи, коли на День Перемоги у Межовій та селах району збиралися ветерани. Посріблені сивиною, у сяйві численних бойових нагород: орденів і медалей. Величезною гордістю було потиснути руку фронтовику, вдивляючись у ці священні відзнаки!
Але час невблаганний, одиниці їх залишилися серед нас… Відходять вони, відлітають білими журавлями, як у відомій пісні…
Та пам’ять про них непідвладна часу, як непідвладна часу любов до Батьківщини. Так було і буде завжди – і через десять років, і через століття.
Сьогодні у святковому номері газети ми підсумовуємо серію публікацій присвячених, ветеранам, учасникам бойових дій Другої світової війни, які проживають на території району. На жаль, Івану Прокоповичу Полторацькому та Георгію Івановичу Шаленому не судилося зустріти черговий ювілей Перемоги, але ми обов’язково згадаємо і про них.
Як згадаємо у наших серцях про всіх, хто загинув у буремні роки Другої світової та пішов у небуття вже у мирний час. Сьогодні ми у неоплатному боргу перед ними, а також перед усіма, хто виніс роки окупації та пекло концтаборів …
Обов’язок нинішніх поколінь бути гідними продовжувачами справи переможців!
Евген Хрипун, головний редактор.
Вклонімося справжнім ветеранам, які нині серед нас, і тим, які ще зовсям недавно були поряд.
БІЛОКІНЬ Микола Федотович
Народився 6 жовтня 1926 року.
Призваний до лав збройних сил Межівським райвійськкоматом 7 жовтня 1943 року. Бойове хрещення отримав під час бойових дій на території Латвії та Польщі у складі 250 стрілецького полку 82 стрілецької дивізії.
Після серйозного поранення лікувався у шпиталі.
Нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня і «За мужність», медаллю Жукова.
Нині проживає у с. Богданівка.
ДАШЕВСЬКИЙ Дмитро Павлович
Він добре пам’ятає початок наступу IV Українського фронту у січні 1945-го у Домбровсько-Силезькому промисловому районі Польщі. Адже це було бойове хрещення 19-річного юнака, сержанта 1002-го Львівського полку Дмитра Дашевського у горнилі Другої світової війни….
Після прориву фашистської оборони по всій лінії фронту почався невпинний наступ. У бою за польське місто Катовіце 19 лютого 1945 р. Дмитро був поранений, тривалий час проходив реабілітацію. День Перемоги зустрів у госпіталі м. Кракова.
За період війни був нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, «Богдана Хмельницького», медаллю «За перемогу над Німеччиною».
Нині проживає в смт Межова.
КОБЕЦЬ Степан Іванович
У далекому 1944-му 17-річний Степан Кобець у кабінеті військового комісара, не вагаючись, додав собі рік, аби добровольцем піти на фронт. Не міг дочекатися повноліття, щоб вирушити захищати Батьківщину. Як справжній патріот, прагнув наблизити омріяну мільйонами співвітчизників Перемогу.
Воювати довелося сапером – свій бойовий шлях почав на рідній Україні від населеного пункту Знаменівка Кіровоградської області. А закінчив його аж в Австрії!
З боями пройшов Польщу, Угорщину, Чехословаччину. Степан Іванович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною».
ЄДНАК Яків Петрович
Єднак Яків Петрович народився 24 квітня 1926 р. у с. Березівка Чернівецького району Вінницької області.
У 18 років у 1944-му був призваний до лав Збройних Сил. Бойове хрещення отримав у складі ІІ Білоруського фронту під час звільнення Польщі. Був тяжко поранений і півроку лікувався у військовому шпиталі, де й зустрів День Перемоги.
Віднедавна живе у селі Слов’янка.
Нагороджений орденами Вітчизняної війни та «За мужність».
МІЩАНИН Михайло Григорович
Народився 15 жовтня 1927 року.
Призваний до лав Збройних Сил Межівським райвійськкоматом у жовтні 1944 року.
Брав участь у війні з Японією.
Нагороджений орденом «За мужність».
Інвалід війни.
НОВІК Петро Петрович
Уродженець селища Демурине Межівського району.
У 1943-му був мобілізований до винищувального батальйону, завданням якого була боротьба з диверсантами, зрадниками тощо.
У 1944 році призваний до лав Збройних Сил. Службу проходив на Сахаліні у військах протиповітряної оборони. Брав участь у визволенні південної частини Сахаліну та Курильських островів від Японії.
Нагороджений медалями «За перемогу над фашистською Німеччиною» і «За перемогу над Японією».
Після війни працював у Володимирівській СШ. Зараз живе у селі Слов’янка. Завжди був і залишається прикладом для наслідування молоді.
ЯНЧЕНКО Анатолій Порфирович
Уродженець села Василівка Межівського району.
Бойовий шлях розпочав у 1944 році, службу проходив у зенітно-артилерійському полку.
Не дивлячись на юний вік, Анатолію довелося відчути смертельний подих війни. Брав участь у визволенні міста Горького, пам’ятає нищівні нальоти німецьких бомбардувальників.
Та війна для нього не завершилася 9 травня 1945-го. Разом з однополчанами відправився на Далекий Схід,
де брав участь у війні з мілітаристською Японією.
Служив в армії довгих сім років. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медалями Жукова та
«За перемогу над Японією».
ПОЛТОРАЦЬКИЙ Іван Прокопович
…З моменту того фатального бою 97-річний Іван Прокопович носить біля серця осколок ворожого снаряда.
Вже вдома після тяжких поранень, тривалого лікування в госпіталі, зі сльозами на очах, він – сержант піхоти – зустрів День Перемоги та заслужені, вистраждані свої фронтові нагороди: орден Вітчизняної війни III ступеня, медалі за мужність і героїзм, виявлені в боях за Вітчизну та військове звання лейтенанта.
На превеликий жаль, 15 квітня, коли матеріал ще готувався до друку, відлетіла в Ирій світла душа Івана Прокоповича Полторацького…
ШАЛЕНИЙ Георгій Іванович
Георгію Івановичу на початок війни виповнилося лише 14 років. Але одразу після звільнення Межівщини від нацистських загарбників, у 1944-му, він був призваний до лав Збройних Сил.
Воював стрільцем протитанкової рушниці. День Перемоги зустрів у Львові у званні старшого сержанта на посаді заступника командира взводу.
Нагороджений орденом «За мужність».
Під час відзначення 74-ї річниці Перемоги земляки оплесками вітали Георгія Івановича біля меморіалу Слави. Та не судилося ветерану зустріти ювілейну річницю Перемоги – у жовтні 2019-го, на 93-му році життя, перестало битися його серце.
