Перегорнімо сторінки скорботи… «Свідки голодомору. Межівщина на зламі історії: 1932-1933 рр.»

Марійка лежала на печі, намагаючись зігрітися. Ніч добігала кінця, але розплющувати очі не хотілося – слабкість і втома не відступали навіть після сну. Та дівчинка весь час натикалася на щось холодне і відсмикувала то ногу, то руку. І аж коли за вікном розвиднілося, побачила, що те холодне – то старша сестра Катерина. Звечора лягала спати поряд з Марусею, а на ранок уже й захолола.

Це не уривок з якоїсь книги, це розповідь моєї бабусі Марії, яку я чула років сорок тому, ще в дитинстві. Тоді я не дуже усвідомлювала, про що це вона розказує. Дійшло це набагато пізніше, коли тема голодомору була піднята з глибин історії. Більше тридцяти років уже немає бабусі, і я шкодую, що не записувала її спогадів. У пам’яті залишилися епізоди, уривки. А жаль, це ж історія моєї сім’ї.

Тим більш цінною видається книга «Свідки голодомору. Межівщина на зламі історії: 1932-1933 рр.», укладена бібліотекарями району у 2008 році. Це унікальне видання, де зібрані свідчення очевидців голоду 1932-1933 рр. Більшість із них, як і моя бабуся, уже відійшли. Але залишились їхні спогади, які не дадуть нам забути минуле і, дай Боже, убережуть від помилок у майбутньому.

Сьогодні ми подаємо уривки з книги. Можливо, хтось пригадає а хтось і вперше познайомиться з цими краплями гіркої історії. У будь якому разі це буде не зайвим.

Галина Романівна Себко (с. Антонівка), 1918 р.н.

У 1933 році жила у Федорівці. «У мене був малий синочок Василько. Все просив він їсти, а що дати, як нічого немає? Ходили, збирали різні трави: козельки, свиріпу, лободу. Варили, їли, але від такої їжі болів шлунок. Пам’ятаю, ріс у нас за городом ячмінь. Тож я і пішла, назбирала трохи колосків. Повернулась додому і напекла коржиків. Та ще не встигла нагодувати свого Василька, як на поріг бригадир Олексій Линник. Умить забрав коржі, а ми з сином знову залишилися голодними».

Катерина Гаврилівна Тишко (с. Веселе), 1929 р.н.

«В домі вже давно нічого не було, але все одно приходили шукати. Усе переривали, усі вузлики витягували і перетрушували. Навіть заглядали в плиту і в піч. Наших сусідів забрали: Федора Сокола і його сина Івана. А куди їх забрали, ніхто не знав – вони більше в село не повернулися. І сьогодні ніхто не знає, де вони. Коли прийшли трусити у другої сусідки, то Самійло Василенко (він був головою сільської ради), почав знімати з неї чоботи. Але та вирвалась і стала тікати. Василенко її наздогнав і зняв з неї другий чобіт. Сусідка дуже кричала, благала залишити їй взуття, бо воно було єдиною обувачкою для її великої родини…»

Ганна Трохимівна Белим (смт. Демурине), 1914 р.н.

«Коли активісти прийшли нас розкуркулювати, то жінки, які були серед них, повитягували в першу чергу все зі скрині. А там було чимало спідниць. Вони їх усі надягли на себе, бо у них таких не було. Адже ми багато працювали. Мали свій млин. У нас були коні. А ті, хто прийшов нас розкуркулювати, були ледацюгами. Нова влада дала їм право нищити нас – трудяг».

Олександр Павлович Товстоп′ятов (с. Зоряне), 1922 р.н.

«Мені тоді було 11 років. У сім’ї росло четверо дітей – я, найстарший, і троє сестер. Батько працював на корівнику, а мати дояркою. У той час на сім’ю давали пайок, завдяки якому люди ледь-ледь трималися на ногах. Пізніше батько захворів і не зміг ходити на роботу. Тож йому перестали видавати пайок. Нам стало дуже важко. Невдовзі батько пішов від нас помирати голодною смертю, щоб не об’їдати свох дітей. Відтоді ми його не бачили…»

Валентин Іванович Корчагін (с. Іванівка)

«Дивувало сільського трударя те, що виростили хліб на полях, а взимку вимирали люди цілими селами. Мені на все життя запам’яталася та крапля олії, що стояла в пляшці на вікні. Доводилося їсти все, що жувалося: траву, молоді пагони з клена, пекли коржі з лободи та щириці – це справді було. Шукали в лузі, за хатами зелень, чимось тамували немилосердний голод, а олію тримали на чорний день. Дуже дивно, що в ті важкі роки люди думали ще про чорніші дні для себе».

Марія Йосипівна Яковлєва (с. Новогригорівка), 1919 р.н.

«Голод 1933 року був створений зумисне. Радгосп тоді зібрав чимало пшениці, сої. І ми потай збирали колоски. Тим жили і рятувалися. А навесні все те спалили та переорали.

Голодною смертю тоді померло багато людей. Усіх їх не згадати, але декого назву. Це Онисько, Антон і Микола Калантії; Ганна Сап′яна, Микола, Михайло та Віктор Матюхи; Трохим Савченко, Мусій та Оксана Панасенки; Гурій Корнієнко,Ганна Коструб, Василь Свистун, Ніна і Василь Кириченки; Сава, Василь, Йосип, Любов, Андрій і Ольга Олійники; Олександр і Олексій Ушпики; Ганна Комаревська, Іван Нестеренко та Федір Боровеський».

Віра Митрофанівна Радченко (с. Новопавлівка), 1920 р.н.

«З нашої родини померло троє: два батькових брати і мамина сестра. Добре пам’ятаю мого дядька, який жив на іншій вулиці. Він був зовсім пухлий, знесилений від голоду. Моя  мама виміняла стакан зерна за одяг, спекла коржиків і попросила мене віднести дядькові, та вже було пізно. Коли я принесла коржики, то дядько вже не зміг їх з’їсти і до вечора помер. У наших сусідів Момотів померли від голоду батько і мати, а їхні п’ятеро дітей дивом залишилися живими».

Євдокія Павлівна Птиця (с. Новопідгородне), 1924 р.н.

«Батька хотіли знищити, він поїхав до брата в Макеєвку. Їхав товарним поїздом, застудився і помер. Залишилося четверо дітей. Були всі пухлі від голоду. Мамин брат порадив їй віддати дітей по людях. Мене дядько забрав у Макеєвку Сталінської області (нині Донецької). Таню забрали за дитину в Райполе, а Тосю на поїзді відправили в Донецьк (тоді Сталіно). Голодомор – це спеціально зробили. Кажуть, що не було врожаю. Урожай був, хоч і невеликий. Нас розкуркулили ні за що. У нас була пара коней і корова. Як батько помер, то забрали худобу. Які ми куркулі? Ми були труженики. У батьків від землі репалися руки».

Григорій Митрофанович Калько (с. Олександрівка), 1923 р.н.

«У нас в селі вимирали цілими сім’ями. На жаль, я не пам’ятаю і не можу сказати точно, скільки померло людей. Пам’ятаю, наприклад, сім’ю Чорних, Степана Івановича та Оляни кіндратівни. Вони дуже бідували, голодували. Щоб якось прогодувати сім’ю, дядько Степан ловив рибу. А це було ранньою весною, і вода була дуже холодною. Дядько застудився, та ще й голодний, то й помер бідолашний. А з шести його дітей померло троє. Пам’ятаю також сім’ю дядька Сергія Білицького. У них теж померло з голоду троє дітей: сини Олекандр та Григорій і донька Марійка. У сім’ї Янжули Степана та Єлизавети померло четверо дітей»

Олександра Миколаївна Нестеренко (с. Преображенка), 1916 р.н.

«Наша сім’я налічувала шестеро душ: батько Казиміров Микола, мати Марія, діти Саша, Ліда, віра, Нюра. Я разом із сліпим батьком возила сухі ягоди на базар у Макіївку товарним поїздом. Там купувала матерію і міняла її на дерть. Ближче возити і продавати (наприклад, у Красноармійську) не можна було, бо відбирали комсомольці»

Олександра Павлівна Костенко (с. Райполе)

«Хто працював у колгоспі, тому давали макуху, але згодом запаси її скінчилися. І ми, діти, а нас у батьків було троє: я найстарша, Марія 1926 р.н. і Галина 1929 р.н., можна сказати, були обділені єдиною їжею, яку приносила мама з роботи. То , було, покладе мама шматок макухи на хустину, поб’є на невеликі шматки, а ми їмо. Гризли, жували, в руку випльовували колюче лушпиння. Гризеш-гризеш, аж щелепи болять».

Володимир Петрович Кущ (с. Слов’янка), 1925 р.н.

«Навесні 1933-го, під час посівної, дали кукурудзу на посів. Нашого сусіда П. Дороша послали підводою в Межову за кукурудзою. Жінка його померла від голоду, залишився він один. Одержав він зерно, наївся, а через деякий час зерно розбухло, і в нього почали рватися кишки та шлунок. Як він кричав і мучився на вулиці в Межовій, та й помер. Залишився синок Вася, якого забрали в притулок».

У кожного з цих людей свої спогади, свої історії. Але одна трагедія. Пам’ятаймо…

Книгу перечитувала Антоніна Тарасенко