Як можна пісню не любити

Усі професійні свята по-своєму особливі, бо уславлюють людей різних професій – героїчних і буденних, поширених і рідкісних. Але всі вони потрібні. Працівники культури та аматори народного мистецтва також скоро відзначають свій день. Їхня робота дуже важлива – вони дарують людям радість, красу, доносять до них важливі цінності, впливають на почуття та емоції. Наші працівники культури різні – хтось молодший, а хтось старший, хтось прийшов працювати у сферу культури нещодавно, а хтось віддав цій роботі не один десяток років. Як от родина Стрікалових з Демуриного.

Народилися і Вадим, і Світлана у Демуриному, тут живуть, і працюють. Музика і пісня в житті подружжя займають чільне місце. Вадим Іванович згадує, як ще зовсім маленьким «акомпанував» сестрі, імітуючи гру на музичному інструменті (ще не знав тоді, чи то на баяні, чи на гармошці). Сестра співала, але спочатку оголошувала виступ «артистки» і «акомпаніатора». Дивлячись на таке синове завзяття, мама влаштувала навчатися музиці. У заводському клубі (зараз там шкільна їдальня) з дітьми займався Михайло Дмитрович Кондрашов. Тоді в Демуриному усі почали купувати баяни і ходили до нього на уроки музики.

– Закінчив навчання у Кондрашова й Іван Григорович Ставицький. Він потім працював у нашому клубі, керував фольклорним колективом. Був гарним спеціалістом. З його подачі і я прийшов у клуб.

Але то було пізніше. А зразу після закінчення десятирічки, 1976 року, Вадим вступив до Дніпропетровського культосвітнього училища на відділення народних інструментів.

– Практику проходив у Новопавлівці. Тоді в їхньому будинку культури працівників було багато, діяв ляльковий театр, духовий оркестр, танцювальний та естрадний колективи. Могли власними силами дати повноцінний концерт.

Музика часто змінює долю людей. От і Вадима Стрікалова, призваного на службу в армію, мали відправляти в Афганістан. Та володіння музичними інструментами внесло корективу – юнак залишився в частині, бо там потрібні були музиканти. А грає Вадим Іванович на баяні, на гітарі, на клавішних інструментах.

Ще навчаючись у школі, був учасником естрадного ансамблю. Спочатку придивлявся, часом допомагав – чи струни перетягти, чи когось замінити. А потім уже й навколо нього почали збиратися хлопці, яким теж було цікаво. Так народжувалися групи «Ровесник», «Спектр». Вадим Іванович розповідає, що такі колективи створювались у багатьох селах. Спочатку у Володимирівці придбали інструменти, наступного року і в Демуриному вже був музичний комплект. Грали на танцмайданчику, на концертах, навіть гастролювали по району. Гарні ансамблі були у Слов’янці, Веселому, Межовій.

– Раніше, до пандемії, часто зустрічалися учасники різних естрадних колективів. Згадували, спілкувалися.

А от працювати у сфері культури почав не відразу. Після армії працював у дорожньому відділі, будував дороги по району. А 1987-го знову ж таки Іван Григорович Ставицький запропонував змінити рід діяльності. Так і потрапив Вадим Іванович у клуб.

У Демуриному таки і долю свою зустрів Вадим Стрікалов. І тут теж свою роль зіграв Іван Григорович Ставицький. Саме він порадив Вадиму послухати дівчину, яка гарно співала.

– Я й не заперечував. Перестрів її на дорозі, запропонував прийти на прослуховування в ансамбль. Послухав, але не похвалив. Нікого не хвалю завчасно. Почали репетирувати. І спалахнула ота всім відома іскра.

Так і йдуть з тих часів поряд по життю Вадим Іванович та Світлана Михайлівна. З 2012 року Світлана працює художнім керівником, а до цього наводила порядок і підтримувала чистоту у сільському закладі культури. І весь час із нею поруч була і є пісня. Тепер уже баяніст Вадим Стрікалов акомпанує на справжньому баяні справжній артистці, своїй дружині. Запитую, які пісні найбільше любить:

– Люблю всі пісні. Як можна пісню не любити? Пісня – це все! Якою б мовою вона не звучала, головне, щоб її заспівати з душею. Мені здається, хто співає, той віддає слухачам свою душу.

Чоловік погоджується зі Світланою, каже, пісня має литися з душі, хоча б кількома нотами зачепити за серце того, хто прийде на концерт.

Репертуар добирають спільно з Вадимом Івановичем і для себе, і для інших учасників самодіяльності. Знаходять пісню, радяться, вибирають. Пісня має подобатися виконавцю, тоді буде толк. Тоді пісня щось дасть кожній людині.

Жінка розповідає:

– У будь-якому, навіть найменшому, селі знаходяться люди, які люблять музику, люблять співати. Ми зараз частіше звертаємо увагу на дітей. Серед них є і талановиті, і які просто дуже хочуть співати. Стараємося підтримувати їхні бажання, допомагаємо. Дітвора поспішає після уроків до клубу, Вадим Іванович з ним розучує пісні. Зараз, правда, карантин перешкоджає.

Світлана Михайлівна говорить, що Вадим Іванович певною мірою жорсткий учитель. Якщо він починає займатися з дитиною, то не хвалить завчасно. Налаштовує її на клопітку роботу на кожному кроці. Та дітей це не відлякує, вони йдуть, працюють, бо знають, що буде результат. Як говорять, те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. І коли юні виконавці виходять на сцену, вони розуміють, що робота була недаремною, отримують задоволення від своїх виступів.

Вадим Іванович продовжує розмову:

– Є цілі родини, які збираються до клубу, щоб відзначати свята. Люди зацікавлені у спільному дозвіллі.

Хобі і роботу не розділяють. Живуть музикою, хвилюються за кожного учасника самодіяльності. Світлана Михайлівна любить в’язати, але, каже, часу на це заняття зовсім немає. Та все ж вільна хвилинка іноді випадає. Жінка віддає її кулінарії. Любить поекспериментувати з випічкою, із найпростіших продуктів приготувати якусь цікаву й незвичну страву. Чоловіку це подобається, жалкує тільки, що рідко буває. Та й сам уже дуже давно не закидав вудки, хоча любить порибалити.

Ось такі вони, співуче подружжя Стрікалових. А що ж говорять про них колеги, люди, які живуть поруч, друзі?

Наталія Горячко, староста Демуринського старостинського округу:

– Усі чудово розуміють, що сфера культури на селі зараз переживає не найкращі часи. Об’єм роботи великий, штатних одиниць мало. Фізично неможливо все охопити. Та Стрікалови стараються. І репетиції проводять, і територію прибирають, і вікна утеплюють самотужки. Часом заходи проводяться у адмінприміщенні старостинського округу, бо в закладі культури немає опалення.

Людям подобається, як Вадим Іванович та Світлана Михайлівна організовують заходи. А ще Вадим Іванович працює з дітьми, готовить їх до різноманітних виступів – і пісню допоможе підібрати, і голос поставить. Робить це професійно.

Людмила Варюха, директор КЗК «Центр культури та дозвілля» МСР»:

– Легкі на підйом, добросовісні. Намагаються брати участь у всіх заходах і самі вміють гарно організувати, наприклад фестиваль «Веселий гарбуз».

Наталія Ханчевська (Новопідгородне):

– Веселі, компанійські, добрі люди. Обоє талановиті, життя присвятили культурі.

Ірина Чайка (Володимирівка):

– Цілеспрямовані, талановиті люди, які мають перед собою чітку мету.

Лариса Черевань (Преображенка):

– Чуйні люди, завжди готові допомогти. Коли ми влітку презентували елементи нематеріальної культурної спадщини, попросили Вадима Івановича про музичний супровід. Він сказав: «Треба, значить, треба».

Микола Алєксєєв (Іванівка):

– Мені подобається, як вони співають. А ще – як спілкуються з людьми. Чуйні люди. Спілкуємося з ними і про роботу, і на інші теми.

Любов Сацька (Новогригорівка):

– Талановиті, прекрасно співають. А ще вони добрі люди і завжди упевнені в собі. Спілкуємося часто, попри те, що робота перейшла в режим онлайн.

Віра Погоріла (Василівка):

– Ми постійно спілкуємося і дружимо. Робота є робота, бувають спірні питання. Але завжди знаходимо спільну мову. Підтримуємо один одного, бо часи нині складні. Тому ми є дружною командою. Був період, коли ми виступали в одному колективі «Василянка». Як про людей, про друзів, про колег у мене про них тільки найкращі слова.

Ольга Кошарна (Райполе):

– Про Стрікалових скажу так: красиві, кмітливі, трудолюбиві. Спілкуємося про все – і про роботу, і про життя. Живемо дружно, бо навіщо витрачати час на негатив?

Анатолій Малега (Веселе):

– Скажу, що Стрікалови – це люди у своїй професії. Працювати з ними приємно. Знайомі ще змолоду, але за цей час не виникало якихось непорозумінь чи неприємних ситуацій. Тільки найкращі відгуки про них. Спілкуємося часто і про все. Буквально днями була розмова про наболіле – коронавірус і вакцинація.

***

День працівників культури наближається. І кожен з учасників розмови бажає колегам у переддень професійного свята тільки найкращого: здоров’я, гідної зарплати, вдячних глядачів, натхнення і великого терпіння, бо останнім часом життя дуже випробовує. «Межівський меридіан» традиційно приєднується до вітань і щиро бажає всім людям, які долучають нас до прекрасного, успіхів, творчої наснаги і прихильності долі.

Антоніна ТАРАСЕНКО