Апостоли українського Донбасу
Так уже сталося, що наше межівське історико-літературне краєзнавство тісно переплітається з сусіднім багатостраждальним Донбасом різних часів. Чим глибше вникаємо в наші спільні сторінки історії, тим тісніше дотикаються пізнавальні інтереси.
Так, у 2010 році ми підготували й успішно провели конференцію, присвячену 110-ій річниці письменника-земляка Сави Божка, який, між іншим, відтворив минувшину сусіднього шахтарського краю.
Олексій Тихий
Тоді на зібранні були вчені і любителі-краєзнавці з Донеччини.
Ми дізналися про видатного донецького правозахисника з Дружківки Олексія Івановича (Олексу) Тихого (1927-1984 рр.), отримали в дарунок відеодиск та 2 книги про політв’язня і дізналися про дружківський музей його імені.
Другим прикладом беззавітної боротьби проти совітської тоталітарної системи є життєвий шлях Данила Лаврентійовича Шумука (1914-2004 рр.), який похований на Покровському кладовищі.
Шістнадцятирічним хлопцем починав свою політичну діяльність, антипольську боротьбу у Західній Україні. Зазнав переслідувань від польської влади, скуштував «радощів сталінських визволителів» (1939 р.), опинився в лавах ОУН-УПА і пройшов тернистий шлях радянських ГУЛАГів, мордовських таборів (1970-1980-ті рр.). Засновник Хельсинської правозахисної групи, звільнений з таборів в кінці 80-х років. Виїхав згодом до Канади. Відомо, що його приймав у Білому Домі сам президент США. Свого часу про свої зустрічі з Данилом Лаврентійовичем мені розповідав київський літературознавець Сергій Гальченко. Останні роки Шумук проживав у своєї доньки Віри в Покровську. Мої добрі знайомі пошуковці віднайшли і відвідали його могили, організували і провели пам’ятний вечір до 90-річчя видатного соратника В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Івана Світличного…
Всі ми добре знаємо біографію донеччанина Василя Стуса, який разом з Олексою Тихим поклав своє життя у нерівній борні за свободу України. Їхній прах привезли до Києва і перепоховали на Байковому кладовищі.
Василь Стус
Але перелік видатних борців українського Донбасу був би далеко неповним, коли б ми не згадали Анатолія Івановича Лупиноса (1937-2000 рр.). він народився в невеличкому селі коло річки Солоної в Новоолександрівці. Його батьки, тікаючи від сталінських сатрапів опинилися на Донбасі, а згодом переїхали на Черкащину. Десятки років його чесної подвижницької долі, починаючи з середини 50-х років минулого століття пройшли в хрущовсько-брєжнєвських катівнях та психушках аж до 1991 року. А потім були поїздки і мітинги в Чечні, Придністров’ї, Грузії, активна громадська діяльність.
Анатолій Лупиніс
В позаминулому 2022 році наша газета публікувала матеріали про цю невтомну нескорену людину («Межівський меридіан» № 31 (13.08.2022р.), де між іншим зазначалося:
«Брав активну участь у розбудові української державності, в створенні «Руху», «Зеленого світу», «Права», «Меморіалу» тощо. Балотувався кандидатом у депутати Верховної Ради від УНА».
На Черкащині та Донеччині стали традиційні щорічні вечори пам’яті публіциста і поета А. Лупиноса.
Примірний сім’янин, батько 6 дітей… Його сини Іван і Микола сьогодні боронять нашу землю в лавах ЗСУ.
Пророчими є поетичні рядки із вірша поета: «Ми випрягли волів, перевернули плуга, сідлаємо коней та гостримо списи, на скресі двох світів стаємо до двобою, на скресідвох епох гряде шляхетний світ…».
PS Малопримітна, але значуща деталь: загальновідомо, що в Донбасі усі найдавніші села – українські, а їх домішки – сербів, греків, болгар, німців чи росіян – то пізніших часів.
Приміром, у 30-х роках, коли від штучного голоду вимирали цілі села, їх порожні садиби влада заселяла переселенцями з Курщини та Білогородщини.
Бачте, а путлєру тут примерещився «руський мір».
Петро МЕЖІВСЬКИЙ
“Межівський меридіан” – №6 від 8 лютого 2024 року.