ШУКАТИ СВОЇ КОРЕHI, або сповідь колишнього “руськоязичного”
Якось, ще за часiв перебудови, довелось почути в однiй з радiопередач про те, що багато американцiв знають свiй родовiд, як кажуть, до сьомого колiна. В сiм’ях з поколiння в поколiння передають документи, фотографiї та розповiдi про своїх дiдiв-прадiдiв. Зацiкавившись цим, почав розпитувати своїх рiдних про далеких родичiв i виявилось, що вiдомостi аж занадто мізерні i обриваються початком 20 столiття. Почав розпитувати колег, знайомих – те ж саме. А чи випадково це? Hапевне що нi.
З давнiх часiв всi завойовники знали: щоб повнiстю пiдкорити народ, треба позбавити його iсторичної пам’ятi, мови i культури. Hа протязi чотирьох вiкiв Росiйська iмперiя стосовно України та її народу теж проводила таку полiтику i в цьому вiдношеннi багато досягла, особливо за останнi 100 рокiв. Багато українцiв зараз спiлкуються дома i на роботi росiйською, народних пiсень не знають жодної, свiй родовiд знають, в кращому випадку, з 1917 року, нiби до цього нiкого не було, i вважають, що так i повинно бути, все добре. Серед вiдомостей, що довелось все-таки взнати про своїх далеких родичiв, була одна, що справила на мене величезне враження, повернула всю мою свiдомiсть i врештi решт наклала вiдбиток на все подальше життя.
Hа початку 20 столiття, пiд час столипiнської реформи, багато малоземельних селян з України виїжджали на “вiльнi землi” до Казахстану, Алтаю та iнших районiв Росiйської iмперiї. Серед них були двi великi сiм’ї: Рудiв з села Гаврилiвка Межiвського району Днiпропетровської областi та Малишків з села Василiвка того ж району. Дiти їх там одружилися i вже мiй батько, Малишко Андрiй, народився в Казахстанi в 1914 роцi. Багато рокiв минуло з тих пiр, але вiн пам’ятав з розповiдей, що його дiд, вiд’їжджаючи з України, взяв з батькового поля торбинку рiдної землi i там на великi свята їв її срiбною ложечкою. Вразили мене цi слова i стало нестерпно соромно за себе. Соромно, що я, українець, втратив вiдчуття рiдної землi, майже забув на той час мову своїх предкiв. Hавчаючись в Донецькому унiверситетi і потiм, коли працював в АСУ ТП доменної печi №1 Комунарського (нинi Алчевського) металургiйного заводу, дуже легко перейшов на росiйську, писав листи батькам на село i думав вже росiйською. Соромно, що, виїжджаючи не раз з батькового дому, менi i в голову не приходила думка брати землю, а тим паче їсти її… Та й чи можна її вживати зараз без шкоди для здоров’я, забруднену гербiцидами, пестицидами та радiоактивним пилом Чорнобиля? А може i Чорнобиль, i всi iншi бiди та негаразди, що ми маємо зараз, це кара Божа нам за те, що втратили ми почуття нацiональної гiдностi, гордостi, справжньої любовi до своєї землi, яку нашi предки вiками поливали потом i кров’ю?
Ми майже нiчого не знаємо про них, а значить, втрачаємо iсторичну пам’ять, ходимо i не задумуємось, що, можливо, цiєю самою стежиною 100, 200 чи 400 рокiв тому ходив наш далекий прадiд. Хто вiн був, чим займався, про що думав i мрiяв? Цiкаво було б це знати, адже з життя i долi кожної окремої людини можна побачити iсторiю всього народу, країни. Можливо, зрозумiв би, що змусило прапрадiда при здоровому глуздi їсти землю. Мабуть, для нього це був не просто грунт, а СВЯТА УКРАЇHСЬКА ЗЕМЛЯ його дiдiв i прадiдiв, яку вони шанували, розумiли, називали “матiнкою”, “годувальницею”, оспiвували в пiснях i пам’ять про яку вiн хотiв зберегти на чужинi.
В сутолоцi буденних справ нам нiколи зупинитись, щоб просто взяти в пригорщу землi i уважно придивитися до неї. Яка величезна сила життя закладена в цiй чорно-сiрiй речовинi! Кинь в неї зерно – виросте 10, 100… I поки земля не втратила цiєї властивостi, все живе на нiй буде жити. Можливо, поети змогли б краще написати про нашу землю, я ж тiльки б хотiв, щоб всi ми, поки живi нашi дiдусi i бабусi, по крихтах збирали всi вiдомостi про наших далеких предкiв i передавали їх своїм дiтям та онукам. Щоб не розривався зв’язок поколiнь, щоб всi українцi, а особливо мої росiйськомовнi спiввiтчизники, не забували, чиїх батькiв ми дiти, на якiй землi ми живемо.
Вважаю, що економiчнi негаразди в нашiй країнi маємо не тiльки через об’єктивнi причини, але й через брак патрiотизму, нацiональної свiдомостi i гордостi як серед рядових громадян, так i керiвної елiти. I починати треба з себе i з самого простого – говорити мовою своїх дiдiв i прадiдiв. Вiдроджувати в собi козацький дух вольностi i гордостi, щоб вiдчувати себе українцем, а не “хохлом”. Вчитись любити i поважати свiй народ, свою землю, свою державу і бути готовими заради них вiддати все, навiть життя. Було б серед нас, особливо серед керiвництва, побiльше таких людей, не мали б ми такого стану в економiцi. Тому треба ще вчитись шукати i обирати на всi посади людей порядних, якi б були одночасно професiоналами i патрiотами. Тiльки тодi ми зможемо пiдняти життєвий рiвень народу i бути дбайливими господарями на нашiй святiй українськiй землi.
Микола МАЛИШКО,
колишній житель села Новопетрівське Межівського р-ну,
нині житель Черкаської області
